Борсорка та бідні голодні актори

1

Утримувати двох молодих коханок у такому віці та із його скупістю – то дика авантюра. Микола Ілліч це чудово усвідомлював. А ще ж є дружина. І тещу треба було б у Моршин на місяць, та й самому кудись до моря… Зі Світланою, звичайно, а не з дружиною. Чи, може, з Ольгою? От би з обома! Старий ловелас зітхнув, відкинувши небезпечну ідею: може серце не витримати. Та й дорого буде… Усім тільки й треба: «Дай-дай!» А взяти де? Доводиться викручуватись. Пощастило, що на цей фільм йому підкинули з держбюджету… Нарешті привели позиченого у місцевого гуцула коня. Добре, що задарма. Замість оплати взяли господаря у масовку - подвійна вигода… Він поглянув на підпалені малиновим сяйвом смереки на горі, звірився з коштовним годинником на зап’ястку і занурив мікрофон гучномовця у зарості своєї нечесаної бороди.
- Захід сонця! Є! Морда Гнідого зблизька! Камера назад! Довбуш? Є! Бартка в правиці, Костику! Відпусти гриву і поклади бартку на плече! Сокирку на плече! І випростайся! Стоп! Костя, часу обмаль! Зберися-но, захід сонця ж не гумовий! – Микола Ілліч на мить відняв режисерського рупора від рота, щоб одним духом осушити склянку води, - Ще раз! Костя на вихідну позицію! Камера, приготуватись!
- «Скарб Довбуша», дубль два, сцена п’ять! – асистентка Ната клацнула хлопавкою.
Костя передав вузду похмурому вусатому опришкові з масовки, почав з його допомогою злазити з коня.
- Іллічу, я до тварини не наближусь, доки ви не припините гудіти у ту свою єрихонську трубу. Кінь труситься, мене не знає, я теж його вперше бачу! А ви горлаєте, як на кінець світу. Трюк не прорахований – казна-що. Коротше, я так не працюю.
- Ану, сидіти! Тебе пів години гримували! Група увесь день чекала захід сонця! Ми тиждень чекали нормальної погоди! – Микола Ілліч пішов на Костика, войовниче вимахуючи рупором, - Бюджет вичерпано! Коня йому, вибачте, не відрекомендували! Чи хочеш іще тиждень на кукурудзяній каші у цих Старих Мухоморах просидіти? Щоб з конем познайомитись? Можу забезпечити тобі спільне з ним проживання! – режисер направив розтруб рупора на Костика, що зіщулився верхи, так і не перекинувши ногу через круп, - Проживання і харчування у тебе буде з конем. За власний кошт!
Останні слова піднялись аж із самого дна змученого баношем режисерського нутра. Скрип колеса для четвертувань, булькання чудового гуцульського частування, не заправленого нічим, самою олією, дзенькіт мізерного дріб’язку на дні бюджетної калитки - все, вдесятеро підсилене рупором, дало незабутній ефект. Подібне виття зі скиглінням могло б супроводжувати перетворення вовкулаки.
Гнідий вирішив не чекати, доки Ілліч розірве свій спортивний костюм і завершить метаморфозу - скинувши з себе рештки людської личини, плигне на нього з зубами та кігтями. Старий, завжди лагідний і сумирний коник врешті-решт зробив те, заради чого знімальна група вже третій день милувалась натщесерце прегарними краєвидами околиць Старих Мухоморів: він зі здивованим іржанням піднявся на диби.
То були незабутні дві секунди. Кіношники із режисером на чолі схлипнули від захвату. Ці кадри могли б отримати «Оскар» й «Золотий Глобус», і всі призи на світі: сонце-жарина малиновим окрайцем підпалило смереки, лягаючи спати на Лисячу Гору і вкриваючись на ніч сизою хмариною. Криваві іскри на ще мокрій від дощу траві, а на фоні всієї краси - відблиски на ребристій, ніби видовбаній зі скелі постаті здибленого Гнідка. Каскадер Костя-Довбуш, намагаючись втримати рівновагу, підніс бартку над головою й відчайдушно заголосив: «Ой-гой-гей-аго-ов!».
Зупинися, мить, ти прекрасна!
Велична артінсталяція розвалилась: Костик з криком «ой, матінко рідна!» впав у високу траву, а Гнідко бадьорим галопом віддалився геть у своїх конячих справах.
- Знято! – вигукнув радісний Микола Ілліч.
- Команди «мотор» не було, - сказав оператор, - Я й не знімав…

2

Стежка до найближчої хатинки на околиці Старих Мухоморів вела крутим схилом.
- Ох-ох-ох… - щоразу скиглив Костик, тільки-но хтось з опришків, що його волокли попід гору, спотикався.
- Обережніше несіть! Не вколошкайте мені єдиного каскадера!- Ілліч наводив на винуватця жерло гучномовця, і той, втягнувши від шквального звуку голову у плечі, підіймав свій кут ковдри вище.
Костик милувався першими зорями, що погойдувались над ним разом із Карпатським небом і дуже натурально стогнав. «Ну, тепер-то вже поквитаємось, старий ти скнаро, - думав він, - згадаю тобі і затриману платню, і кукурудзяну дієту, і стайню…»
- Він посміхається, - стурбоване бородате обличчя режисера, що набуло по-бабськи жалісливого виразу, схилилось над Костиком.
- Покинь мене тут, Іллічу, - промовив поранений герой, а потім закотив очі та з останніх сил тихо додав: - Їсти хочу… Шашличку б, та під винце домашнє…
- Швидше! Він вже марить! – вигукнув режисер, а сам поспішив наперед, до старенької ґаздині, що вийшла їх зустріти.
Здалеку привиділось, що ґаздиню супроводжував летючий людський череп. Плив поперед неї, погойдуючись над плечем в такт до її кроків. З порожніх очниць, із носового отвору, та відвислої щелепи мерехтіли відблиски пекельного світла. Місцеві з масовки загомоніли, вітаючись: «Сервус, тете Євдошко! Дай Боже! Добривечір!». Та вклонилася, череп над плечем теж хитнувся, ніби вітаючись з гостями.
Струнка висока жінка вийшла на зустріч змученим кіношникам вбраною у святковий стрій: поверх сорочки до п’ят з вишитими у калинові кетяги рукавами пов’язані квітчаті запаски із золотою ниткою. В лівиці вона тримала над головою довгий різьблений костур із почепленим на руків’я ліхтарем у формі людського черепа.
«Навіщо воно їй? – подумав знічев’я Ілліч, - Йшла ж щойно, прудко, як на такий вік, і не кульгала анітрохи. А й справді: який її вік? Здаля ввижалась мені значно молодшою, навіть привабливою, а тепер…»
Колючий погляд з-під чорної у червоні маки хустки вихопив у натовпі кремезного Ілліча. Зморшкувате худорляве лице старої розсікла білозуба посмішка. Кістляві пальці із довгими загостреними нігтями перебирали разки коралів на шиї.
- Ой, як же ж вас багато!- несподівано дзвінким, наче дівочим голосом гукнула вона, а тоді іншим, нижчим: - Вітаю у своїй господі! Заходьте, любі гості, - а потім хрипко, по-старечому: - Увесь вечір вас виглядаю!
Микола Ілліч, на диво, аж зніяковів від її прискіпливого погляду
- І вас… І вам, е-е… Нам би телефон, лікаря… Мобільного зв’язку нема, а у нас поранений… Он він, Костик, - з коня впав… - де й подівся його режисерський напір, - белькотів Ілліч, намагаючись відвести очі від величезної – як п’ять копійок, коричневої, вкритої жорстким сивим волоссям бородавки, що примостилась під лівим оком жінки, наче великий волохатий павук. Порівняно з цією, інші нарости: на шиї, руках і на обличчі, - усе здавалось дрібницями. «Але ж щойно їх не було стільки! І скільки їй років? Спочатку здалось, що не більше п’ятдесяти, а насправді? Сто з гаком?»
- Час нині такий: чи то вечір, чи то вже ніч. Непевне усе, мінливе, - ніби у відповідь на ті думки промовила бабця. – Я місцева борсорка. Так мене і кличуть: «Борсорка Євдоха». Ніхто з наших Старих Мухоморів до лікарні не їздить - далеко. Усі до мене йдуть. Заносьте того бахура до господи.