Розділ 5. Лавина почуттів

Юстина прокинулася від дивного відчуття, ніби щось ворушилось у волоссі. Розплющила очі й побачила в напівтемряві силует козла, який активно жував її пасма.

Затамувавши подих, вона дивилася на нього — він на неї.

Овальні зіниці тварини блимнули червоним. Дівчина з жахом піднялася, струшуючи головою. На руках здибилося волосся, згадуючи слова Яроша: "Босорка має прислужників у вигляді демонів-козликів".

У кімнаті панувала тиша, за винятком ледь чутних, приглушених звуків, які долинали за її межами. Холодок пройшовся дівочим тілом, але цікавість долала страх. Тому вона обережно підвелася з ліжка й попрямувала до джерела дивних шурхань.

Крізь невелику щілину дверей виднілося примарне свічення вогників, разом з дивними тінями, що танцювали на стінах.

Перед поглядом постала жахлива картина. Богдан, нерухомий і непритомний, сидів на стільці. Над ним схилилася стара відьма. Підняла коліно й розмістила його на дерев'яній поверхні між ногами юнака. Потім нахилила обличчя до його шиї, вдивляючись з жахливою інтенсивністю, ніби щось вишукуючи.

Невиразні обриси предметів ледь проступали в темряві, але в дзеркалі, освітленому свічками, Юсочка побачила те, що змусило остовпіти. Замість старої там відбивалася та сама Ява з видіння, яка різко звернула увагу на прочинені двері. Страшливо засміялася й грайливо підморгнула, наче знала, що від туди спостерігають.

«Це не просто відображення» — усвідомила Юстина. Ява була тут, у цій кімнаті, справжня та жива, якщо можна описати саме так.

— А ну злізла з нього негайно, кочерга стара! — увірвавшись із дверей сусідньої кімнати, вигукнув Дем'ян.

— Ой, та потрібен він мені? Як від козла молока! — відмахнулася жінка похилого віку.

Повисла напруга.

— Тоді що відбувається? — стиснувши губи, зажадав пояснення. 

— Самка Богоміла-підступна вкусила – місцевий вид метаморфу. Націлюється на здобич й впускає свою отруту, від чого дах зносить, — поінформувала та. — Але це не просто отрута, а лавина почуттів.

— А... що далі?  — з жахом спитала Юсочка, виходячи зі свого уявного укриття.

— А далі в планах перетворитися на чарівну людську самицю, заманити красеня до свого потомства й згодувати. А він і проти не буде – рота відкриє та з закоханими очками слідом піде. Як баран на заклання. Відірве та йому гол... — вчасно зупинилася. Старій подумалося, що по-доброму треба б розібратися з цією поганню... — Та гаразд, вже нічого не загрожує вашому Бодечонку.

— Не знаю, що краще: бути вночі задушеним злим духом чи опинитися з відірваною головою... — розгублено промовив Дьома, все ще мало вірячи у справжню реальність.

— А ти диви не загадуй! Думки матеріальні, — застерегла Євдокія й махнула рукою, запрошуючи: — Ходімо, час виконувати нашу угоду.

Гостям вже якось і не хотілося... але дороги назад немає.

***

Запах мокрої землі змішувався з ароматом смерекових насаджень. Поляна освітлювалася місяцем, наголошуючи на самоті нещасного сухого дерева. Примарна душа Яви стояла серед трави, така ж самотня постать, повна скорботи та втрати.

У серці дівчини давно оселилася глибока туга, а під її гірким співом оживали напівпрозорі спогади. Немов кадри в старому фільмі, вони малювались на тлінному полотні ночі.

«Ой як та калина, стоїть серед поля дівчина» — лунали слова пісні, оголюючи давні події. Тонкий голос тонув у шумі вітру.

«Ой та журилася, сиротинка журилася» — кожен рядок викликав нову хвилю спогадів: дотик коханого, його посмішка, його ніжні слова. Але тепер він лежав на її руках, вже не дихав, вже не дивився своїми очима, сповненими коханням.

«Вона любого обіймала, сльози губами збирала» — Ява взяла його в обійми, намагаючись втішити, проте зусилля марні. Горе невимовно. Молода жінка занурюється в безодню скорботи.

«Він пахнув як воля, тепер серце сповнено болю» — знайомий запах нагадує про його відхід, про її втрату.

«Вітер виє, поле колише, а у серці тільки тиша...» — дівчина залишається спустошена. Тепер самотня, позбавлена ласки теплих чоловічих рук.

«Ноги босі, стрічка у волоссі, шепіт гаю, я без тебе помираю» — для неї вже не відчувався холод мокрої трави, залишилась одна байдужість. Тільки розвивалось волосся, огорнуте стрічкою, яку коханий так ніжно вплітав.

«Вітер віє, гілля гне, скоро зовсім загине» — Ява падає на коліна, стискаючи землю руками, знесилена від болю та горя. Вона плакала, а дощ разом із нею.

«Вітер віє, поле шумить, хтось вже зрубав ту калину» — лячний і моторошний кадр. Викривлене обличчя нелюба освітлене блискавкою. Він в ударі заносить сокиру над деревом.

Життя красуні повільно згасає, як зів'яла калина. Тепер на галявині панує лише порожнеча.

— Яка сумна історія… — промовила Юстина в тиші, вдивляючись у минуле, яке виявилося живішим, ніж будь-коли. Щоками котилися сльози.

— Занапастив чорт двох із-за ревнощів, — зітхнула Євдокія. — Йдучи з життя Ява відчайдушно просила про помсту, а я почула. Почула та допомогла. Але відпустити її зможе лише той, хто щиро цього захоче.

— А ви не хочете? — здивовано запитав Дем'ян.

— Звичайно ж ні, бовдур, це частина мене! Але водночас і хочу, бо відчуваю її страждання, — відповіла стара, перетворюючись на Яву, й простягла стрічку Юстині. — А ти бажаєш. Магію не обдурити, тут все робиться на правдивих та щирих почуттях.

Тремтливо зі здриганням у грудях дівчина взяла червону смужку, відчуваючи енергію у своїх руках. Вона зібрала волосся вже молодої жінки й заплела стрічку в косу.

— Оберіг він твій – всю правду бачить. Любить тебе щиро, — наостанок прошепотів голос Яви, відлітаючи разом із вітром.

«Та не така вже й страшна ця ніч, як власні думки» — подумала Юстина, сплітаючи свої пальці з пальцями Дем'яна. Межа страху пройдена.