Розділ 4. Скринька спогадів

Трійцю зустріла невелика зацвіла дерев'яна будова з косим дахом, місцями покритим зеленим мохом. Вона стояла в тіні серед карпатських хвойних лісів, розповідаючи, як мінялися сторіччя та які таємниці приховували гори. 

Нервово смикаючи хвостом, на порозі сидів чорний, подекуди лисий кіт, а його "мяу" нагадував скрегіт старої хвіртки. По морді одразу видно — прокляв.

— Гаразд кіт дефектний, але пес мурахоїд… — Дьома звернув увагу на маленького чотирилапого чудовиська з неприродно довгою мордочкою, який активно виляв хвостом на знак вітання.

— Так, непоганий будиночок і мешканці гарні, — підсумував Бодя.

— Чого як пеньки встали? Заходьте вже! Голодні, мабуть, — на порозі з'явилася та сама старенька жінка в традиційному вишиваному одязі. Її волосся сріблясте, а очі мудрі, як древні гори.

— Хто ти, фею? — Бодя перший помітив Євдокію та, відсунувши друзів від проходу, нетерпляче залетів у хату. Через що Юстина перечепилась і потрапила прямісінько в обійми Дем'яна. Вона різко відсторонилася та почервоніла, а хлопець ніяково покашляв у кулак. Потім парочка теж несміливо ступила через поріг.

— Взагалі-то я відьма, — відповіла та й пішла за чимось до іншої кімнати.

— Цікаво, скільки їй років? — дівчина зацікавлено розглядала кімнату, де на стінах танцювали зображення бісенят, і сушилися якісь трави, видаючи приємні пахощі.

— Мені здається, що точно вдихнула воску на одне століття живої муміфікації, — відповів Дем'ян, звертаючи увагу на величезну кількість свічок.

— Виправлю: на декілька століть муміфікації, — раптом додала відьма, несучи казанок з якоюсь юшкою. Тримаючи ручки рушником, показала кивком до столу: — Сідайте вже, молодь непристосована.

Богдан, як справжній джентльмен, забрав чавунну важку місткість та поставив її на стіл. Потім присунув стілець Євдокії, від чого та трохи округлила очі.

— Тут теж зв'язок не ловить, — сумно видихнула дівчина, поклавши телефон екраном на скатертину.

— Еге ж — не ловить. І ловити не буде! Нема чого в телефонах сидіти. Ви прийшли на природу? Так ото і дивіться, — з критикою в голосі обурилася босорка, але в чомусь вона мала рацію.

Гості з великим задоволенням та голодним апетитом вминали страву за дві щоки, вдивляючись у вікно. Крізь вологий туман пробивалися вечірні сонячні промені. З будиночка відкривалися чудові краєвиди на гори та долини. Там височіли зелені пагорби, вкриті хвойними лісами, які були пронизані стежками, що вели до галявин і струмків.

— Бодя, що ти робиш? Все добре? — хлопець напружено глянув на почервонілого друга, який облизував ложку. Поклавши підборіддя на зігнуту кисть, невідривно втупився мрійливим поглядом в образ старої.

— Т-и-ак, — а у Богдана справді все було добре. Просто вже уявляв спільне та щасливе життя з чарівною рятівницею від голодної смерті: велику хату, трьох дітей та посаджене дерево у просторому дворі.

— Та що це з тобою? — стривожилась Юсочка, торкнувшись його чола.

Євдокія примружила погляд, вдивляючись у почервоніле обличчя хлопця.

— Наїлися, поросята фаршировані? А зараз, хлопці, дрова нарубати, води з колодязя принести, траву пофарбувати, — останнє додала з жартом.

— Бабулінг якийсь… — буркнув Дьома.

А Богдан з ентузіазмом підірвався, взяв сокиру, яка стояла в кутку біля дверей, і заявив:

— Знаєш, та я заради неї й гори зверну!

Ну, на таке гріх не подивитися. Коли заради неї востаннє чоловіки подвиги робили? Хоч молодик і під впливом отрути, але літній жінці стало приємно. Вийшовши надвір, застрибнула на пеньок. Виляючи ногами, спостерігала, як хлопці наколюють колоди.

У темряві лісу Дем'яну здалося, що замість ніг у старої були... курячі лапки. Хлопець прийшов у ступор. "Курячі лапки? Справді?" — моргнув, потер очі, намагаючись розвіяти це містичне бачення. Але коли знову глянув, все повернулося до свого повсякденного стану: ноги були звичайними, у галошах, вкритих брудом.

Вдивляючись у колоди, зі спогадів Євдокії повстав чужий образ минулого, що належав одній з її душ. Молодий і такий рідний чоловік закочує рукави сорочки. Погляд красуні ковзає по м'язистих руках, що впевнено володіють сокирою, і зупиняється на обличчі, освітленому яскравим полум'яним світлом. Наступної миті коханий Яви вже зосереджено б'є дрова.

Підбіг демонстративно скривджений песик і влаштувався поряд.

— Не хвилюйся, Тузік, вони однозначно нічого не тямлять у красі. Ти не мурахоїд, а просто оригінальний, — погладжувала свого друга з сумними вірними очима.

Господиня також зажурилася, встала і попрямувала до хати.

У цей час Юстина розглядала кімнату.

— Скринька спогадів, — прочитала дівчина і провела долонею по кришці, від чого та відкрилася.

Всередині було багато різноманітних речей, але увагу звернула саме стрічка. Взявши до рук червону смужку – нахлинуло видіння. Чоловік з трепетністю вплітав її в жіноче волосся. "Ти мене кохаєш?" — запитала красуня, засміялася та обернулася, поклавши долоні на мужні плечі. "Ява, я… я життя без тебе не уявляю" — чоловік закопався носом у її волосся і глибоко вдихнув. Потім ніжно поцілував. Здається, вони були дуже щасливі…

— Закрий негайно! — вибухнув брязкітливий старечий голос, і з цими словами скринька зачинилася сама.

Стара гнівно застигла у дверях, як здиблений кіт.

— Значить, ви та сама босорканя, про яку говорять? — навіть не злякавшись, підняла питальний погляд.

— Та сама – та сама, — літня жінка глибоко зітхнула

— У мене є проблема… — мало почала говорити, але була перебита.

— Та знаю я, з чим сюди прийшла! Від тебе за версту марою та страхом несе. Тітку твою задушила і на тебе вже чекає! — зненацька виявила свою обізнаність, від чого у дівчини волосся дибки встало.

— І значить, допомогти мені зможете? — спитала з надією в очах.

Євдокія наче хотіла і відповісти “так”, але…

— Ні, знаєш що – не допоможу. У мене відпустка, втомилась я від ваших цих земних проблем. То пристріт відведи, то коханку хочу. Шоу, кажуть, подавай! А про стару ніхто не думає, всі тільки зі своїми проблемами й пруться як таргани! — вилила наболіле.