Розділ 3. Оце жінка!

Зазвичай гостьові лави жваво метушилися людьми, іноді й нелюдями, але сьогодні незвично затихли.

Апатія обтяжувала стару. Вона байдуже дивилася на небо, затягнуте темними хмарами. Ішла злива, гриміло, гроза розкочувалась у небі, відбиваючи настрій босорки, що квіт пліснявим цвітом.

Немов у воду опущена, Євдокія сиділа на пеньку під козирком будинку, мляво виляючи своїми жовтими курячими лапками.

Вириваючи з безрадних роздумів, підскакав мокрий смердючий козлик.

— Мбє-є-є, — прокричав, передаючи босорці тривожну звістку. "Гості у біді!" — промайнуло в її свідомості.

— І як тільки сюди проповзли, гаспиди? Я ж усі дороги зсувами закрила! — гаркнула роздратовано, стиснувши зуби, що аж скрип почувся. Сьогодні вже точно нікого не чекала.

Її курячі лапки миттєво перетворилися на людські ноги. Засунувши їх у калоші, вирушила до хащі лісу.

...— Ні, я цього не робитиму! — істерично волала дівчина, активно копаючи яму палицею.

— Що вона робить? — у подиві поцікавився Бодя, який прийшов з лісу з важким оберемком дров. Різко відчувши укус у шию, поспішив відігнати якусь комаху.

— Та ось, я вечерю в чиємусь сильці знайшов, — показує на мертвого зайця, якого запропонував освіжувати, — а вона його закопує. Думаю, хоч би батюшку не кликала.

— От треба було тобі сумку з їжею у діда в машині забути?! — обурювалася Юстина, осудливо дивлячись на кращого друга.

Сперечатись із нею було марно… Поховавши зайця, вона змайструвала хрестик із гілочок і обклала горбик землі камінчиками.

...Дощ відбивав по щільній тканині монотонний ритм, намагаючись дістатись землі. Навколо панувала сира напівтемрява. Лише періодично мерехтіли блискавки, освітлюючи простір, залишаючи за собою глухий гуркіт грому. Десь пролунав крик жуйної тварини, що потонув у протяжних звуках з неба. Друзі похмуро сиділи в наметі, приховані від негоди, та дивилися у глибини лісу, звідки за ними нерухомо спостерігали мокрі козли. Воістину страхітливе видовище.

— Дивно, адже за прогнозами передбачалася безхмарна погода… — надсилали боги знаки на табличці не йти сюди. Дем'ян прокручував пальцем коліщатко, намагаючись здобути вогонь. — Ще й запальничка не працює…

— Зв'язок не ловить… — добив інший, підсумувавши: — І ми заблукали. Остаточно.

— Тобто заблукали? Ми ж тут з голоду помремо, — дівчина склала лікті на коліна, втомлено опустивши голову. — Це напевно все тому, що ви мене з собою взяли...

Як на підтвердження її слів, небо в черговий раз розляглося блискавкою, залишивши після себе грім, посилюючи кількість опадів.

З серпанку несподівано для всіх випливла постать. Ні, не козла.

— Оце жінка, а форми в неї які! Звідки така у лісі взялася? Та ще й у таку погоду… — у надиханні заявив Бодька, мало не пускаючи слини. Красуня була в мокрій сорочці, а кучеряві вологі локони грайливо спадали на груди. Усміхнувшись, вона поманила його пальчиком.

Інші подивилися на друга здивовано.

“Худа безгруда кочерга. А бліда, як сама смерть” — подумав Дем'ян, бачачи лише стару, одягнуту в чорну безформну сукню.

— Ти про що? Від неї ж землею вже пахне… — пересмикнуло Юсочку, яка ближче притулилася до друга.

Босорка рухалася дивним чином, нібито обминаючи дощ, який не наважувався її торкнутися. Вона підняла руку, запрошуючи йти за собою.

— Це як взагалі... — приголомшено прошепотіла дівчина.

— Слухайте, можливо нам не слід за нею слідувати? Передчуття у мене недобрі… — насторожився Дем'ян, стежачи очима за старенькою, згадуючи, що саме так починався один із переглянутих ним фільмів жахів.

— Ми не маємо вибору, —  знизала плечима Юстина, яка теж була не в захваті.

— Треба знайти вихід звідси. Може, вона знає дорогу до найближчого поселення, — у піднесеному настрої почав активно збиратися Богдан.

Разом вони вирушили за Євдокією, пробираючись крізь густі нетрі лісу та ловлячи обличчями гілки.