Розділ 2. У глибокій глушині

Трійця молодих людей, опинившись у глибокій глушині, віддаленій від цивілізації, зіткнулася з несподіваною проблемою – відсутністю автобуса до місця призначення.

— Слухайте, ми тут вже биту годину на колоді просиджуємо. Ви точно впевнені, що звідси можна поїхати? — поцікавилася Юстина, жуючи батончик і дивлячись углиб лісу, де шарудів якийсь невеличкий звір.

— Ось, — Бодя показав на смартфоні карту з транспортною розв'язкою, запевнивши: — Бачиш, звідси має курсувати тринадцята маршрутка.

— Гей, молодь, а ви що тут штани просиджуєте? — пролунав зацікавлений голос чоловіка. Він вийшов з одинокої невеличкої крамнички, біля якої розташовувалася їхня колода.

— Так це, чекаємо автобус до Старих Мухоморів, — розгублено відповів Богдан.

— Нема чого чекати, сьогодні його не буде. Декілька зсувів, то дорога перекрита, — поінформував той.

Усі разом прикро зітхнули.

— Ой, а що нам тепер робити? Назад вже нічого не ходить… — якось зажурилася дівчина.

— Нічого страшного. Яка різниця, де в наметі спати? Тут чи в горах – одне діло, — спробував підняти настрій Дем'ян.

— А знаєте, спитайте діда Яроша. Може він зможе вам підсобить, — чоловік почухав лисину і подивився у бік чорного, дуже іржавого громіздкого авто. На ньому красувався напис "Ритуальні послуги, надгробки та все для похорону".

— Чудово... Катафалк та таксі в одному флаконі, — кисло промовив хлопець, дивлячись на своєрідне диво пересування.

Але вибору не залишалося, і вже за кілька хвилин вони неслися лісовими стежками до гір, підстрибуючи на кожній купині. Пагорби давалися особливо тяжко. Було страшно — авто їхало і димілося.

Юстина сиділа на пасажирському сидінні, тримаючись за ручку й боязко втискалась у сидіння. А хлопцям на підлозі салону тільки й залишалося, що казати "ой!", думаючи про збереження власних куприків.

— Нічого-нічого. Не переймайтесь, довезу вас куди треба. Знаю тут всі об'їзні доріжки, — заспокоював дід, але спокою не додавав. Потім поцікавився: — Ви до босорки прямуєте?

— Кого? — перепитав один із хлопців.

— Що, босорку Євдокію не знаєте? — дівчина заперечно похитала головою. — Ну, ви даєте! А нащо пертися тоді в таку глушину? Обов'язково завітайте! Знаю її, скільки тут мешкаю. Навіть моя бабця ще знала!

— Та не може бути такого, люди стільки не живуть, — заперечив Дем'ян, оцінюючи вік Яроша

—  Так місцева ж відьма! Покоління змінювалися, а вона — ні. З усіма негараздами допомогти може. Та й з любовними справами якщо що підкаже, — з натяком глянув на Юсочку, яка обійняла свій рюкзак, підозріло косячись у його бік. — Ех, гаразд, не бентежитиму. Ваш час молодий – вам і вирішувати. А ось якраз і кінцева.

Гальмував так, що хлопці полетіли у зад салону з тихими лайками. Виходили з авто на хитких ногах.

Дем'ян подивився на табличку з написом "Під гробом", потім протер очі, і напис змінився на "Під горбом".

— Оце мариться... — він приголомшено витріщився.

— Мбє-є-є, — несамовито закричав жуйний ссавець.

— Козли маряться? — дід подивився на стадо, яке мирно обскубувало траву на невеликій галявині під тією самою табличкою. — Знаєте, ходять тут одні легенди, що босорка має прислужників у вигляді демонів-козликів, які допомагають їй у виконанні справ…

— Дивний якийсь, — пробубнив під носа Бодя, беручи у Юстини її важкий рюкзак.

— Але їх тут багато, ви не лякайтеся! Звичайнісінькі гірські парнокопитні, — додав старий, зрозумівши, що зовсім молодь налякав.

Відповідати вони не стали. Хтозна, які демони у самого Яроша в голові... Тільки подякували, розрахувалися та й на цьому розпрощалися.