Розділ 1. Покривало безсонних ночей

Час зробив справу, залишивши на тиньку тріщини, а на дверях сліди попередніх жителів. Серед запаху пилу старих книг та килимів відчувалося щось інше — містичне, що пробуджувало давно забуті дитячі страхи.

Юстина сиділа в тиші спальні, оповита покривалом безсонних ночей.

"Туц… Туц… Туц…" — із сусідньої кімнати долинув стукіт. Ледь чутний, він доносився крізь щілини зачинених дверей.

Серце завмерло, а тіло кинуло в холодний піт. Звуки почали наростати.

Можливо, це був всього лише вітер або якийсь дрібний житель, наприклад миша. А можливо й те, що страшно навіть уявити.

Тихо сповзши з ліжка, обережно крокувала коридором квартири, що залишилася в спадок від покійної тітки та тепер стала її новим житлом.

Вже який тиждень дівчину знемагали кошмари та незрозумілі звуки з шарудінням. За час мешкання в цьому лячному місці кілька разів прокидалася в сонному паралічі. І щоразу всередині лунав панічний крик ув'язнення власного тіла, борючись із плутаниною думок й малюючи жахливі примари.

Тремтячі пальці потяглися до ручки дверей. З тривожним передчуттям вона боялася зробити зайвий рух.

Напруга зростала.

— Так, зберися! На рахунок три, — шепотіла думка вголос. — Один, два...

Різко потягла і… видихнула з полегшенням, побачивши, що джерелом шуму були лише завіси, що коливалися під потоком повітря з прочиненого вікна.

Місяць висів високо у небі, осяюючи темні кути кімнати холодним світлом крізь легку тканину, яка створювала похмурі силуети. Юстина підійшла до вікна і розкрила завіси, намагаючись заспокоїти розум та переконати себе, що це лише гра світла від вуличних ліхтарів за вікном.

Однак, цієї миті бічний зір вловив тінь. Вона заворушилась і простяглася по стіні. Мурашки зграєю пробігли по тілу. Дівчина стрімко обернулася. Її погляд зустрівся з чимось страшним – силуетом, що раптово виник із темряви кімнати. Мить змішана з крижаним жахом. Дзвінко закричавши, не помітила, як ноги понесли на сходовий майданчик будинку.

— Е… Кхе-кхе… Е-е-е, — десь унизу долинали дивні гортанні звуки. 

Юстина утиснулась у стіну під'їзду, розуміючи, що всі шляхи відступу втрачені.

Все. Думка про неминучий кінець — зараз її точно зжеруть. Навіть боялася уявити вигляд цієї істоти... Більше не побачить ні батьків, ні свого лисого кота, ні друга Дем'янчика, хоч і дратував часом… Залишилося тільки стрибати з даху, чого вона робити відповідно не стане.

Пихкаючи, стара переступила останню сходинку дев'ятого поверху та з полегшенням зітхнула. Дівчині теж знатно полегшало, усвідомивши, що це жива людина, а не хворі фантазії.

— От поганці! Це ж треба було ліфт відключити? Жодної поваги до віку! Биту годину підіймаюся цими проклятущими сходинками, — літня жінка сперлася руками о коліна, витираючи чоло. — Юська, а ти чого бліда така? Наче привид побачила. Злякав хто?

— Та так, бачиться всяке… дурне, — дивилася в нікуди немиготливим поглядом, відходячи від переляку.

— Ой, дитино, ти тут біса не ганяй. Не мертвих треба боятися, а живих. Не дури, йди спати, — тяжко перевалюючись, сусідка Варвара Агапіївна увійшла до своєї квартири й зачинила двері.

Сутужно зітхнула. Спати їй однозначно не хотілося.

Юстина навшпиньках пройшла повз кімнату, притискаючись до стіни коридору, не ризикуючи зазирнути в той бік, де можливо таїлося щось зловісне. Кров пульсувала в голові, залишаючи глухі удари у вухах.

Зірвала з гачка рюкзак, нервово запхнула у нього найнеобхідніше — гаманець та трохи одягу. Виглядало все безглуздо, але вона просто не могла залишатися тут. Клацнувши замком, вибігла сходами на двір.

Кулачок постукав у двері. Відповіді не надійшло. "Може, його вдома немає? І слухавку не бере…" — подумала і нетерпляче повторила стукіт, цього разу голосніше. Через кілька миттєвостей стулки прочинились.

— Юсочка? Ти що тут робиш у такий час? — запросив жестом увійти Дем'ян. Сонний голос звучав невдоволено, але водночас сповнений турботи.

— Жахи, — кинула свої речі другові й вмостилася на кріслі. — Сьогодні посплю в тебе.

Хлопець завмер з рюкзаком у руках, згодом промовив:

— Е-е-е… Юсочка, я звичайно не заперечую. Але знаєш, за кілька годин ми з Богданом вирушаємо до Карпат на кілька днів. Може, ти з нами поїдеш?

— Відпочинеш, заспокоїшся, розслабишся. Можливо, це те, що тобі зараз потрібно? — подав голос з-під ковдри той самий Бодя, виглядаючи своєю чорнявою головою. Дівчину аж пересмикнуло від несподіванки.

— Ось бачиш — це все стрес, — оцінив реакцію подруги. — Тобі точно потрібно у гори. Ну що, ти з нами?

Вона на мить замислилася.

— Так, я з вами, — кивнула головою. Ідея виїхати звідси хоч на деякий час здавалася найкращим рішенням.

— Тоді нумо збиратися. Потяг не чекає, — усміхнувся Дем'ян й показав на розкидане по підлозі похідне спорядження.