Кінець вулиці

— Христино! Христино, мать твою, що ти наробила! Вставай! — волав Ігор, виливши на обличчя сестри всю воду зі склянки. Вона мовчала. Ігор потрусив її за плечі. Нуль реакції. Не дихає. Молодик вибалушив очі, помітивши таблетки снодійного на землі біля ліжка.

Він полетів до прочиненого вікна.

— Тату! Тату! Йди сюди,— задихався від розпачу брат. — Треба відвезти Христю до лікарні!

Від крику прокинулася Кнопка й голосно загавкала.

***

— На жаль, запізно. Прийміть мої співчуття, — розвів руками лікар. Медсестра поряд зиркала в бік заплаканого пана весь час, поки її начальник не відійшов. Нещасний батько весь час тримався за голову, не маючи змоги підвестися.

— Та як так, — повторював під дверима він. — Тепер її навіть не захочуть відспівати!

Працівниця лікарні глянула в різні боки, перш ніж підійти до нього.

— Ви втратили дитину й мені дуже шкода.

Коли вона нахилилася до бідолашного, з жіночих грудей спорснув хрестик. Батько Христини теж був вірянином.

— Ви не можете більше допомогти їй в цьому світі, але в тому...

— Про що ви таке говорите?

— Про Босорку, — прошепотіла тихо жінка. — Вона живе в Старих Мухоморах. Якщо хочете, аби душа вашої Христини знайшла спокій — мусите йти до неї.

***

Ігор сперся на одвірок, слідкуючи, як чужа стара дбайливо прочісує волосся його мертвій сестрі, щось мило наспівуючи собі під носа. Хлопець закляк, не в змозі зробити жодного кроку.

— Треба обрати в чому її поховати,— добрим голосом звернулася до нього незвичайна гостя. — Й покласти речі, які вона любила. Аби їй там...

Жінка замовкла, задивившись на стіну. Звела сірі брови до купи.

— І оце поклади,— вказала пальцем на портрет вона.

Ігор послухався й швидко рвонув з кімнати.

— Нічого, він оговтається,— звернулася до німого простору довкола босорка й нахилилася до вушка Христини:

— Ну що, Христю, пройдемося до кінця вулиці?