Босорка

Краплі води полетіли в дівоче обличчя, немов зненацька в спальні почалася мжичка. Христина підскочила, помітивши Ігоря з чашкою в руці.

— Прокидайся, — скомандував старший брат. Вона ненавиділа цей тон! Як він сміє! Христина вже доросла жінка! Навіть на роботу ходить! В люди вирвалася.

— Що таке? — позіхнула вона й одразу скривилася від власного ранкового подиху.

— Поїдеш з батьком в Старі Мухомори. Він нового собаку хоче взяти. Знайомі йому німецьку вівчарку пообіцяли.

Христина прокліпала.

— А нащо нам нова собака?

— Кнопка здохла,— стенув байдуже плечима брат. — Треба нова.

***

Їхати кілометрів двадцять. Христина не розуміла, навіщо її взяли. Дівчині хотілося поплакати над бездиханним тілом старої подружки, попрощатися. А вони так швидко відправили її обирати заміну! Сум ліг каменем на серці. Ось і життя. Ось і особливість моменту. Христина була така зла й розчарована власною родиною, що не могла перестати кусати нижню губу. Вони ніколи не надавали багато значення тим, хто їх оточує. Цінуючи лише вигоду, яку можуть з них мати. Білявці здавалося, що якщо з нею щось станеться, батько й брат просто здвигнуть плечима й скажуть: «Христина здохла. Поїхали візьмемо нову».

Гудів мотор. Машина підлітала на кожній ямі, від чого Христину, яка ще не встигла поснідати, починало нудити.

— Ну ще довго ті дурні Мухомори? — прикриваючи рота долонею, аби раптом не стругнути, запитувала вона.

— Старі Мухомори, взагалі-то,— немов якийсь дотепний жарт, виправив тато. Чоловік поглянув на молодшу дитину краєм ока, торкнувшись вільною рукою її плеча:

— Доця, а що це ти сьогодні така кисла?

Христина відчувала, як от-от в неї почне сіпатися око. Й справді? Чому вона така кисла?

— Кнопка вмерла! — роздратовано й злісно вигукнула вона.

— Ну нічого страшного, — дратівливо-ласкавим тоном докинув батько. — Сьогодні візьмемо нову собачку! Породисту!

Всю іншу частину дороги Христина німувала під старий шансон з авто її батька.

— Приїхали! — вигукнув вкінці подорожі водій, зупинившись десь посеред лісу.

Христина скептично вигнула біленьку брову, перехрестивши руки на грудях:

— Тату, ти вирішив вовків з лісу виловлювати?

— Ага, так. Тільки тут та бабця живе, з якою твій дід домовився.

— Дід? — здивувалася білявка. Інколи дівчині видавалося, що її дідусь Остап спілкується з усіма бабцями України.

— То ти навіть не знаєш, де вона живе?

— Ну як не знаю? — випнувши груди вперед, запишався батько. — Знаю! Десь в лісі!

— А мать його так, тату! Ну міг взяти Ігоря з собою! Раптом на мене впаде кліщ? — не приховувала невдоволення Христинка.

— Христю, досить! Як впаде, то витягнемо. Пішли.

***

Тонка стежка видавалася нескінченною. Христина монотонно крокувала за батьком. Здавалося, минуло пів години, перш ніж вони побачили самотній будинок сумнівного вигляду.

А раптом тут живуть якісь вбивці? Мало хто міг заманити старенького діда обіцянками про безплатного породистого пса! Сироти по шкірі!

Ну нічого. Головне не кліщі. Коли Христина з батьком наблизилися до будинку, то здивувалися яким старим й покинутим виглядало подвір'я. Чоловік звів густі, світлі брови на переніссі:

— Дивно, він же говорив, що вона має тут. Хазяйко!

Ніякого відклику. Христя непевно тупцяла з місця на місця. Відчувала, щось починає колоти в ногу. Либонь, необачно наступила на гілку акації дорогою.

Батько розсіяно почухав потилицю.

— Як так, — не вірячи у власну поразку, проказав розгублено він.

— Ну нічого,— підбадьорливо торкнулася плеча родича дівчина. — Поїхали, похоронимо Кнопку.

Аж раптом за їхніми спинами голос:

— О, ви вже тут!

Христина підскочила від здивування. Чоловік поряд теж.

Звідки тут взялася стара? Немов виникла з повітря!

— Доброго дня,— вичавила з себе молодиця, хоч була цілком певна, що втратила дар мови.

— Доброго дня,— підхопив батько, кивнувши старій головою. — Вам  телефонував пан Остап, правильно? Я його син. Олег.

— Пам'ятаю-пам'ятаю,— лукаво посміхнулася бабця. — Так. В мене якраз є п'ять гарних щенят, а продавати не хочеться. Не правильно це,— прицмокнула язиком дідова подружка. — Я шукаю їм не просто господарів, а друзів.

Зморшкувата стара підморгнула Христі, від чого тій різко захотілося заховати голову в плечі. Боялася вона старих людей. Боялася старості.

Спогади про Кнопку одразу хвилею затопили очі. Дівчина лиш кивнула головою, починаючи хрустіти пальцями. В очі впала лавка поряд будинку. Хм... Ще мить тому її не було.

— Я тут почекаю, добре?

Батько вже хотів почати наполягати, аби донька пішла з ним, але помітивши заплакані очі від ідеї тієї відмовився: