Дім

Додому Христина поверталася, коли на небі кремезний велетень перевернув свою чорнильницю, розливши темінь і припорошив те дрібними зорями.

— Краса, — крізь втомлену посмішку прошепотіла сама до себе Христина, задерши підборіддя до неба. Дівчина потягнулася рукою до височини, не в змозі до тієї торкнутися. — От і можу, тільки дивитися на тебе.

Йти до будинку батька було недалеко. Тому вона й вмовила Мирославу, що проводжати її не потрібно. Хотілося прогулятися наодинці зі своїми думками. Поміркувати про життя. Після оповідок приятельки в голові дівчини лишався бджолиний гул, немов хтось поклав всередину вулик. Дівчина обійняла себе руками, поглянувши на час. Телефон засвітив північ. Не так й пізно, вона б могла посидіти довше. До того, як стала "дорослою". Тепер все — режим.

Гомін грався невидимими пальцями з волоссям Христини, заплутуючи кучеряві пасма ще дужче. І якось заспокоювало те дійство золотокосу, заколисувало.

Вона вирішила трохи посидіти на лавці сусідів по вулиці. Лишалося пройти ще кілька хат, але в наступному дворі пси завжди так голосно горлопанять, що не хотілося їх сполошити. Душа вимагала тиші й можливості виплакатися. Як же Христина втомилася. Очі запекли.

Зранку батько години три жалівся на відсутність грошей, потім вона пішла до брата й на просте запитання "як справи", на неї злили відро помиїв.

Тепер і Мирослава...

Христина сперлася ліктями на свої ноги, заховавши обличчя в долонях. Ті були прохолодні, немов в жабеняти. Ті вже на все горло співали свої жаб'ячі пісні, але білявка знала, що якби вона перетворилася на одну з них й спробувала потоваришувати з липкими створіннями, ті лише б проквакали їй про свої проблеми й пішли займатися власними справами. Треба було йти вчитися на психолога, як казала мама. Тоді б Христині за це хоча б платили!

Самотність ковдрою лягла на плечі — шерстяною, колючою, що змушувала все тіло чухатися, а розум — нервувати.

Дівчина дістала провідні навушники з кишені. Зараз з такими ходити смішно, але через власну розгубленість Христина не могла собі дозволити купити ті маленькі Bluetooth-штукенції. Нехай вже так. Принаймні, коли з її дірявих рук вкотре захоче вилетіти телефон, вона матиме можливість той врятувати.

Вона — немов людина-павук, а тоненькі білі проводки — рятівна павутина. Ця думка трохи розважила зажурену діву. Втішати лишається саму себе. Глибокий вдих, ще довший видих.

Білявка заплющила очі, уявляючи, як добре було б, якби її хтось зараз вислухав. Довкола ніч й тиша.

— А що як це твоя доля? — іронічно зверталася сама до себе вона. Звикла багато гомоніти зі своєю тінню. Єдиною, хто міг вислухати. — Вештатися під двори й слухати чужу біду, не в змозі ні з ким розділити власну? Звісно, може ти на це заслужила. Не знаю, чим. Певно отримуєш на горіхи за той день, коли випадково подавила купу хрущів, подумавши, що та сарана. Дурепа.

Христина підвелася з місця й поволочила ніжки до будинку батька, змахуючи росу з червоних щік. Обережно прочинила ворота, проковзнувши всередину подвір'я. Стара собака спала, пускаючи задоволено слину. Вже давно не чула й не зважала на присутність людей. Або талановито удавала себе глухою. Добре, що Христина не збудила її. Хоч хтось в цьому будинку буде  задоволений.

Дівчина підійшла до порогу, потягнула за ручку. Зачинено.

— А, щоб тобі! Твою мать,— вилаялася пошепки Христина. Настільки звикли, що її не буває вдома, що вже й усі двері позачиняли? Білявка озирнулася. Просити в собаки прихистку в її собачій халабуді чи наробити галасу? Обрала друге. Ніч нині прохолодна. Христина підійшла до вікна брата, знала, що той може бавитися в комп'ютерні ігри мало не до самого ранку.

Кісточками пальців дівчина ковзнула по немитих шибках.

Тук-тук-тук. Нічого. ТУК-ТУК-ТУК.

Ігор посунув фіранку з тюлю. Боязко, бо ж раптом там стоїть якесь чудовисько! А, ні. Лише одна стара діва. Через кілька хвилин Христина потрапила до будинку, попутно вислухавши, що вона зіпсувала йому таку фартову гру. Нехай, лиш би потрапити до спальні з кухонними шпалерами. Дівчина швидко вмила лице й ноги, пірнувши під тоненьку ковдру. Торкнувшись пальцем дрібного світильника, вона змусила його загорітися. Той реагував на тепло тіла. Маленьке коло, немов шар відьми для гадань. Христина лягла щічкою на складені долоні, як раптом помітила портрет. Молодик позирав на неї добрими сірими очима, повними мудрості й розуміння.

— Бачиш, як мені кепсько, — посміхнулася дівчина, немов людина на світлині була й досі справжньою людиною, а не лише спогадом з минулого життя.

Незнайомець на стіні не рухався, втім приязний, співчутливий погляд і ледь вигнуті кутики губ, говорили їй ніжно: «Бачу, моя мила, заплющуй очі. Відпочинь».