Розмова

Вона насилу розплющила свої дрімливі, липкі від сну повіки. Довкола дешеві меблі й такі ж неприємні шпалери — колись в цій кімнаті була кухня, але батько зробив з неї спальню для Христини, коли вона підросла й більше не могла жити зі старшим братом. Винесли кухонні тумби й стіл, занесли ліжко. Ось і вся перестановка. Смішно, але іноді Христина за ними сумувала, коли без вихідних працювала в місті. Дівчина часто заплющувала очі й видавалося їй, що вона лежить на своєму ліжку з купою зламаних пружин. І одразу ставало так приємно й тоскно. А тепер вона знову тут. Зараз навіть гірше. Тривожність не покидала дівча. Стільки років минуло, а з часу її дитинства майже нічого не змінилося. Нічого не стало краще. Хіба що вона знайшла роботу, але й та не надто Христину тішила. Панянка протерла повіки. Першим, кого білявка побачила, був красивий портрет молодого парубка. Стара світлина в недорогій рамці. Колись сама повісила той на стіну, коли випадково знайшла такий "скарб" серед купи іншого мотлоху. Любила дивитися на той, коли засинала. Каштанові кучері, сірі розумні очі та прямий ніс на овальному обличчі. Дівоча мрія.

В дитинстві Христині часто видавалось, що й той портрет зиркає на неї у відповідь. Але тільки тоді, коли нікого вдома не було, чи всі поснули. Він їй навіть говорив щось. Пошепки. Тільки дівчина не розбирала слів.

«Такий гарний і такий одинокий на тій світлині. Прямо, як я» — думала собі чи то  жартома, чи то з жалем Христина.

Дні тяглися, обертаючись із надривним болючим рипінням, немов колеса старого велосипеду. Свій Христина давно викинула, опісля того, як ввечері в'їхала в яму й перелетіла через руль. Так і буває після двадцяти — все цікаве закінчується й ти поволі починаєш розуміти, що насправді люди ніколи не перетворюються на дорослих. І щастя вигадане й любов річ суто оспівана у творчості, аби переконувати в тому, що людське існування наділене сенсом. Христина в те не вірила. Вона стільки разів даремно намагалася наповнити його чимось: знайомилася з новими людьми, аби набратися друзів. Якби було чудесно в старості коротати дні на веранді, перетираючи кісточки своїм ще живим знайомим і їхнім внукам. В неї власних ніколи не буде. Як і дітей. Це безсумнівно, бо навіть якщо надія заслужити дружню прихильність ще не полишала Христину, то кохання завжди обходило білявку десятою дорогою. При тому, на перший погляд, не було нічого такого, що могло від неї відлякати людей. Христина — гарна, мов фарфорова лялечка. Так про неї відгукувалися з малечку.

Великі сині очі, тендітний носик і такі ж акуратні вуста. Замилуватися можна. Люди й милувалися. Золотокоса знала, що вона гарненька, хоч й ніколи того не відчувала. Коли хтось витріщався на Христинку, панночка неминуче відводила присоромлений погляд. Тоді бідолашній перехоплювало подих. Дівочі ланіти вкривалися рум'янцем, від чого та ставала ще гарніше. Але до неї не підходили. Лише вивчали очима здалеку, немов картину в музеї.

— Ти просто для них занадто гарна,— запевняла її подруга Мирослава, яка сама мала за спиною десяток охочих кавалерів, готових побігати за її ручкою. Коли озиралася Христина — там нікого не було.

Дівчина втисла голову в плечі, обійняла себе руками.

На вулиці панував травневий вечір: вже не холодно, але з необачності можна застудитися. Христинка задерла ноги на лавку, скинувши попередньо затерті білі кросівки.

— Ти теж вродлива,— пробурмотіла незадоволено вона. — Втім, таких проблем не маєш.

І так образливо й неприємно робилося Христині на душі, бо ж вона справді захоплювалася красою подруги. Та була нічим не гірша, аби почати вигадувати причини, чому любовні чари даються Мирославці краще.

— Може, тобі варто якось інакше проявлятися? — роздумувала вголос подруга, спираючись спиною на старі зелені ворота. Від кожного дотику дівочої спини, стара фарба сухими пластівцями спадала додолу. Як добре, що вони приїхали на вихідні додому — в село. Було в тіні розлогих каштанів і запаху пінистого молока щось таке рідне й чарівне, що навіть злегка притлумлювало сум Христини.

— Та як інакше? — жалібно зітхнула білявка, спершись підборіддям на худенькі коліна.

— Ну не знаю,— здвигнула плечима подруга. — Пробудити власну комунікабельність й...

Дівчина почала махати руками в повітрі, силкуючись показати щось. Христина похитала головою.

— Ні. Все марно. Скільки можна підходити першою? Я вже наїлася відкошів. Ще один — й піду втоплюся у річці глибокій, як в тій пісні дурній! — зовсім безбарвно проказала вона. Не здавалося, що жартує. Вона й з Мирославою особливого зв'язку не мала. Христина, безперечно, ту любила, але сама подруга приходила до неї лише тоді, коли бажала похвастатися своїми кавалерами. Чи пожалітися на них. Інколи Христину це помітно пригнічувало, що нею ніхто не цікавиться й не запитує. Навіть брат чи батьки. Всі довкола немов наділили її роллю "особистого щоденника". Розповідали свої секрети, біди та список хвороб. Забагато подробиць. Та дівчина слухала. Такі собі ліки проти самотності, але коли ти важко хворий, то почнеш й отрутою давитися, аби той нестерпний біль притлумити. Забутися. А сьогодні вона наважилась й сама звіритися у своїй печалі. І ось що вийшло. Христина знову "не така". Їй неодмінно потрібно щось в собі змінити.

— Либонь, це твій одяг, — тицьнула їй пальцем в плече приятелька.

— А що з ним не так? — насупила брови Христина. Що-що, а власний смак вона ображати не дозволить. Занадто довго відборювала його в батьків.