Сновида

— Іванно, що у вас там робиться таке? Щоночі такі крики, ніби ріжете когось, — стурбовано торохкотіла сусідка, ховаючи вуста за пухкою, зморщеною долонею.

Втомлена жінка навпроти мовчки дивилась на драбину. Блакитна, із потрісканою фарбою, нашарованою багаторазовим покриттям, вона вела на горище над будинком. Досить високо.

В серце закрався страх.

— Іванно, — наголосила сусідка.

— Вибачте, — спантеличено відповіла місцева вчителька.

Не втерпіла, так біди душили. Поділилась.

— А Боже, щось Мальва не спить всю ніч. На руках носимо, а вона все одно кричить і плаче. Нікого не впізнає. Ні Христю, ні Миколу. Не знаємо, що робити.

— То, може, вас зурочили? Або поробили?

— Та ну, ми в таке не віримо.

— Дарма. Моя бабка колись розповідала, що потрібно кинути запалений сірник через поріг, щоб він спалив всі вроки.

— Ну гірше від цього не стане, — змучено промовила матір.

Надвечір, коли Мальва спокійно дрімала вже з годину, молода жінка відчула полегшення. Може все це лише дитячі капризи? Вередує в нічну пору постійно, не даючи відпочити як батькам, так і старшій сестрі, якій зранку потрібно було в школу. І роботу свою вони не встигають поробити. Ніби за місяць дворічна дівчинка набиралась сил, щоб довше і більше витягувати їх з сім’ї.

Матір, заплітаючи русяве волосся в косу, задумливо глянула на ліжечко доньки. Досі спокійно.

Коли заснув й Микола, в грудях Іванни нуртував гнів, просочувався у скроні, мов смола, щоб забруднити ним кожен помисел. Чому саме їй випала така вередлива дитина? Й так працює за копійки вдень, а ввечері обходить господарство, поміж підробітку у вигляді яблук чи малини. На вчительську зарплатню не дуже проживеш. Особливо, коли обидва з подружжя було вчителями.

А дитя, мов на зло, робить.

— Мамо! — заверещала Христя, витягуючи із млосного дрімливого туману. Будь ласка, ще трішки. Ще трішки того п’янкого сну, який тужливо розгортав свої обійми до змученої жінки.

Вкриті червоною мережкою очі Іванни не одразу зрозуміли, в чому річ.

— Мамо, Мальва в куток забилась й стогне, я не знаю, що робити, — говорила відважна Христя, тільки щоки її всі були вкриті вологою, а голос налякано тремтів.

— Микола, — шарпнула чоловіка Іванна, — вставай.

Сестра першою відчинила двері. Загнане дихання й мугикання, ніби хто час від часу натискав на болючий синець, зринали в опівнічній порі. В кутку, недосяжному для місячного світила, скорчений силует втягував повітря крізь зуби. Зовсім дрібний, мов за звичним зеленим диваном поселився домовик.

Батько ввімкнув світло.

— Пішли спати, Мальвочко, — зверталась Христя, мовби сестра могла її зрозуміти. Тільки їй ніхто не відповідав.

— Ти можеш взяти мого котика, — приманювала школярка, хоч занадто сильно любила свою м’яку іграшку, аби нею ділитись вдень.

Запала тиша.

— Ти чого, доцю? — лагідно мовила ненька, присівши навшпиньки.

Материні руки тепло потягнулись до свого дитя. Темні очі Мальви налякано округлились й дивились крізь них, мов ті були скляними, зовсім непомітними дитячому погляду. Та щойно її торкнулись — горло дівчинки затремтіло від вереску. Подібного до останнього крику пристреленої тварини, звіра в агонії й нерозумінні. Мов батіг, він розтинав повітря. Їдко різав вуха.

Малі долоньки почали хаотично бити всіх поблизу, звільняючись від пут. Мальва не підпускала нікого. Й кричала. Пронизливо лементувала. До нестями. До втрати дихання.

Христина прикрила рота, щоб стримати перелякані схлипи. Ні, це не її сестра.

— Христю, відійди, — скомандувала Іванна. Не мала часу лякатись, коли потрібно було діяти заради сім’ї.

Вона обійняла Мальву, намагаючись взяти ту на руки. Проте рухи малої, подібні вужу, майже не залишали шансів втримати дитяче тільце. Тож після марних спроб, їй нічого не залишилось, окрім того, щоб їх полишити. Страшніше, якщо вона, не дай Боже, впаде головою додолу.

— Микола, запали сірник. Через поріг. Швидше!

Щойно вогонь торкнувся кахлю на кухні, яким була вкрита частина підлоги, темні очі Мальви проясніли. Вона завмерла. Затихла, дозволивши матінці себе обійняти.

— Наша люба квіточка, — примовляла Іванна, вкладаючи ту в ліжко. Тільки й відчувала, як власні пальці тряслися, мов яблуневе гілля під час бурі, після пережитого.

* * *

Далі кидали через поріг входу в будинок. Спрацювало. Лиш раз. Потім — через хвіртку. Дитина заспокоїлась. На одну ніч.

Здавалося, безсоння стало новим членом родини. Проводило з батьками часу більше, ніж вони могли собі дозволити з дітьми.

Схожі на зіпсовані плоди, яких торкнулась хвороба, ті зовсім посіріли.

— Що там Мальва? — запитувала матір, коштуючи борщ. Ще не приготувався.

Яскраве післяобіднє світло окреслювало жіночий силует. Зосереджений. З м’якими вигинами. Після народження другої дитини фігура вчительки зовсім змінилась, стала пишнішою й плавнішою, мов насичене апельсинове тісто на великодні паски.