Пітьма

ПІТЬМА

Дерева перед очима височіли сизо-сірими стовпами. Ожина чіплялась за ноги та рвала щиколотки колючками. Деінде під стопи траплялось щось слизьке і тоді ноги їхали, грозячи переломитись будь-якої миті.

Олаш тікав, вчепившись у власні болючі груди руками, та вкотре розумів що все дарма. Камінь зі свого серця не вишкребти й від себе не втекти. Та думка лунала у вухах багатоголоссям і лякала дужче, ніж би то були справжні вовки.

Все ж перечепився та впав. Покотився з гори, перед очима в ті миті все вирувало. І тільки й залишилось що обійняти свою голову руками та насилу стискати повіки, поки ожинові колючки з кожним новим витком униз впивалися у щоки, як рибальськими гачками.

Згодом, десь там унизу, у глибокому яру, коли ліс все ж спинився та застиг довкола, над головою навис місяць. Він заглядав в потьмарені очі загнаного чоловіка своїм круглолицим обличчям та, немов щирий добродій, стримано усміхався. Олаш же на силу випльовував з себе зізнання: все що колись зайвого придумав та наплів, тепер невпинно та крізь біль озвучував. Відривав себе від своєї ж брехні.

А у грудях його все пекло. Там де мало бути серце — камінь, даний босоркою, вростав все глибше. З тіла відчутно тяглися пагони до нічного зоряного неба, розпростували своє строкате листя над Олашевою головою. І з кожним кинутим у ніч зізнанням та рослина, що тяглась з живих людських грудей була все більша. Якоїсь миті вона стала настільки неосяжно велика, що Олашева брехня, наче дівиця, мрякою-пітьмою сіла на ті гілки. Вона співала та гойдалася на них то вгору, то вниз. То незмінно вбиралася образом жінки, то шкірилася обличчям лисиці. То виглядала як сам Олаш. Нависала над ним на тих гілках та шалено-шалено посміхалася.

***

— А най би тобі, — процідила стара жінка, роздивляючись дохле курча. Воно ще не встигло посіріти, тож, мабуть, квочка затоптала його десь недавно. Вичистивши через знятий дашок стару псячу буду, яку кілька тижнів тому зайняла курка, Євдокія Іванівна кинула туди жмут свіжої соломи та важко випросталась, відчуваючи звичні простріли.

Старий собака за її спиною раптом забрехав, а слідом за його частим гавкотом, почувся і дзвінкий голос місцевої вчительки Катерини.

— Бабуню, я тут вам гарного молодика привела. Каже пан, що до Старих Мухоморів аж зі Львова навідався.

— А що, у тім Львові порядної знахарки не знайшлося, чи добре навчених докторів? — Євдокія, обтерла руки об фартух та прилаштувала до вичищеної буди знятий дашок. Обернулася. Катруська, як і очікувалося, широко усміхалася, від чого її пухке личко, та і вся вона повністю, нагадували пишну здобну булку.

— Так, Євдокіє Іванівно, — начубилась молодиця, — тож доктори, вони по застудах, а не по ділах сердечних.

Стара незадоволено пирхнула, розглядаючи чоловіка за її спиною. Той був напружений, наче приріс до землі. Високий, невибагливо та просто одягнений, з наплічником за спиною. А погляд такий, наче встиг вже золотих верб насадити.

Не за добрим ділом прийшов та не по захист.

— То що, познайомиш з гостем, чи далі ляси точити будеш? Заступила його, наче мамка.

— Та вже знайомтесь, — знітилася Катерина, відступаючи у бік, — це Олаш. Шукав вас тут спозаранку по Мухоморах, поки на мене не втрапив, — продовжувала вона.

Чоловік ступив крок ближче і слідом за ним, як темним маревом у повітрі його силует на мить зберігся. Заворушилося там все, завирувало, та назад за його тіло сховалося, наче мацаками обійняло.

Босорка насупилась, а незваним гостям хоч би що, не чують й не бачать, навіть не реагують.

— А це наша Євдокія Іванівна, на всі Карпати наймогутніша босорканя… Ви не дивіться на те, що суха як тріска, і не думайте що її першим ліпшим вітром здійме та на соснині почепить. Наша босорка така, що сама вітер вуздою впіймає, — несла далі Катря, презентуючи Олашеві стару бабу наче річ чи скарб.

Босорка на те лиш похитала головою: їй би зараз тиші та можливості зосередитись на тій чорній тіні, що за спиною Олаша мить тому була, а не вигадки слухати.

Чоловік тим часом заледве повів бровою на те Катрине представлення, і лиш потім видав з себе лукаву, наче вилами писану по воді, посмішку:

— Справа є до вас, Євдокіє Іванівно, якщо ваша ласка буде допомогти мені, — гарненько мовив він, ступаючи ще крок ближче і та тінь знов потяглась за ним.

— За мною ходи, — насупилась босорка, та прошкандибавши до хвіртки, зняла з неї засов.

— А ти, — погляд її прикипів до Катеринки, — додому спіши. Чоловік чекає, дарунки готує. Причепурись по дорозі, жоржинку зірви.

Молодиця аж просіяла та миттю заспішила домів, мало не шпортаючись.

— Не стій Олаше, в будинок йди, — керувала далі стара. І варто було чоловікові пройти до двору, як вона миттю закрила хвіртку, відсікла нею ту дивну та загальмовану тінь. Бризнуло чорнотою в усібіч, наче кров’ю з пуповини, концентрованою брехнею залоскотало ніс. Босорканя мало не похитнулася від несподіванки. От значить як, то не біс вчепився, то Олашева власна пітьма олюднилася… Щоб він не просив, важкою ціною те бажання йому відгукнеться.

***

— Моя наречена, Надія, виїхала за кордон у перші дні війни. Повертатися не хоче, кидати не бажає, — говорив Олаш, вдивляючись в чашку з трав’яним чаєм. Вертів її в руках та все не брався відпити з неї. Сонце за його спиною сідало все нижче, забарвлюючи небеса кривавими розливами та натякаючи що ця їх зустріч не до добра.