Провидіння чи випадковість

Наш час або трохи далі…

Ніч виявилася досить нестерпною. Знову перед очима майоріли всі ті прохачі, а слідом за ними немов темні мацаки, до грудей босорки тягнулося зло, якого дуже давно наказано було сторонитися… Допомагаючи іншим, Євдокія вкотре намагалася не заподіяти зло — лише спрямовувати свої вміння на добрі справи, аби подальші покоління мали майбутнє. Та іноді встояти було важко, а дивне дівча до неї більше не приходило. Ніхто так не підбадьорював і не розумів жінку, як та мила незнайомка, яку Євдокія охрестила своїм янголям. Майже все своє життя, вона вважала себе втраченою душею, яку всіляко на свою сторону намагалися схилити злі сили. Але коли жінка побачила її — вона повірила, що зможе вистояти у її нелегкій праці та боротьбі, якої геть близько не бачили та не розуміли прибульці в її домі серед смерек.

Майже щоранку, у той самий час, Євдокія ходила на ту галявину. Коли нарвати нового збору, а коли просто вдивляючись у схили, які швидкоплинно змінювалися перед очима жінки, як і зморшки на її шкірі. Очікування… Які іноді здавалися марними, але вона одразу ж відганяла подібні думки, бо все мало сенс.

От і сьогодні, осіннього ранку, Євдокія вирушила знайомою стежиною до заповітної галявини. Повітря просякнуте вологою, теплом і грибним ароматом. Десь чкурнула якась пташка, а згодом перегукнулося між собою декілька беркутів, а десь застукав дятел… Жінка всміхнулась, як завжди, немов вони вітали саме її. Адже кому б у цю ранню пору бути тут, як не їй?

Втім, вийшовши на галявину, босорка розгублено сповільнила ходу. Уважно вдивлялася в поодиноку постать вдалечині. Вже здалеку було помітно дужі плечі та його впевнену поставу. Чоловік стояв непорушно, але Євдокія досить яскраво відчувала його енергію, яка немов захлинула і її. Щось дуже дивне відбувалося з нею наразі, але вона все ж рушила вперед. Ступала невагомо, як та рись, що часом тут пробігала, але чоловік ледь повернув голову, почувши її кроки. Не розвертався, але й нікуди не тікав і не зникав, якби це була якась примара. Та й одягнений він був досить ошатно, навіть занадто, як промайнуло в думках жінки. Люди, що приходили до неї одягалися по-різному, але цього жевжика Євдокія чомусь вважала не таким, як усі.

— Молодик заблукав? — запитала жінка майже зрівнявшись з незнайомцем.

— Та ні. Милуюсь краєвидом, — відповів той.

— Ти не схожий на грибника… — все ж вголос підмітила Євдокія, вкотре змірявши його поглядом.

— А мав би?

Молодий чоловік повернув голову до жінки, але геть не всміхався. Здавався навіть занадто серйозним, як для його віку.

— В цю пору хіба що їх і могла бачити тут, але аж ніяк не ошатного парубка. А ті, хто мене шукають — знають, де я живу.

Незнайомець зовсім трохи смикнув кутиками губ, утворивши подобу посмішки.

— Довгий час мріяв побачити їх на власні очі…

— Звідки ти? У тебе дивний акцент, хоча гарно володієш нашою мовою, — запитала Євдокія, потроху відчуваючи полегшення поряд із ним.

— Завжди варто пам’ятати про своє коріння… — промовив він, не зводячи з жінки свого темного погляду. Якусь мить вдивлявся в її очі, іноді насуплюючись, а іноді з розумінням підтискаючи губи. — Моя мама родом звідси. Тож її заслуга, що прищепила мені особливу любов до цієї землі…

Інтонація в голосі молодика чомусь бентежила Євдокію, адже відчувала, що він був не просто черговим туристом у Карпатах. Та й тут не курортна зона, щоб ось так просто розгулювати тутешніми стежками… Та, на чимале здивування, чоловік запитав:

— Гадаєте, щоб насолодитися красою та спокоєм, потрібно бути лише туристом?

— Зазвичай так…

— Не все так однозначно, як люди іноді це бачать… Ви ж знаєте.

Останні слова немов зупинили час навкруги, а очі жінки почали губитися серед мерехтіння вогників у його очах. Навіть здалося, що вітерець навколо стих і позамовкала уся дичина навкруги. Було чутно лише биття їхніх сердець. Євдокія розуміла, але боялась сказати це вголос, тоді як молодик лиш всміхнувся.

— Це ти той, що нестиме добро… — прошепотіла жінка і потягнулася до незнайомця рукою.

Жадала переконатися, що це не її сон і що насправді це не остання мить її життя. Але щойно вона торкнулася його плеча, як вмить невідомою силою босорку було відкинуто від чоловіка. Втім, приземлення було досить м’яким. Вірніше протягнута до неї рука хлопця немов уповільнила момент приземлення, від чого жінка незграбно прилягла на траву.

— Вибачте за це, — сказав незнайомець, підійшовши до неї. — Неможливо поєднати непоєднуване. Ви бачили її раніше, але досі не обрали.

— Я намагалась… — відповіла босорка, підвівшись. — Але я ще більше старатимусь.

— Знаю. Неси знання людям, не дозволь їхньому вогню згаснути. Бережіть те, що маєте сьогодні, Євдокіє.

Жінка кивнула, відчуваючи неймовірну впевненість, що цього разу їй вдасться все зробити правильно. Вийшовши вранці зі свого будиночка, вона навіть не уявляла про таку неймовірну та реальну зустріч. Гуляти серед смерек із цим молодиком виявилося досить захопливою подорожжю чи не всього її життя. Якщо колись Євдокія не вірила, що такі люди існували, то не тепер. Хоча… А хто ж він був насправді — вона так і не мала пояснення. Знала лише, що майбутнє її землі саме за нащадками, які знатимуть, що таке добро.