Цілющі трави

Десь у минулому…

«Ще трохи…» — подумки промовляла Євдокія, зрізавши ще декілька стеблин материнки.

Додала до великої торби із вже зібраними травами. Зростання місяця не змусило довго чекати, аби босорка вже з самісінького ранку не вирушила на схили гір. Як завжди, прихопила із собою серпастого ножа, яким так зручно було зрізати трави. Або ж він просто був згадкою про бабусю, яка й подарувала колись цього ножа онуці, свято вірячи, що та перейме знання, які рятуватимуть життя… Майже так воно й було.

У торбі вже було чимало ромашки, полину та іван-чаю, і зовсім трохи материнки пощастило знайти перед тим, як зібралась повертатися. Звісно, дорогою ще декілька разів схилилася за потрібними травами, обережно зрізаючи їхні стебла і, найголовніше, не забувала залишати потрібну кількість рослин, аби вберегти цінні види від зникнення. Бабуся, а згодом і мама, постійно наголошували, що це національна традиція, яку потрібно берегти та поважати.

Зрештою, поклавши до торби останній пучечок, Євдокія підвелася, але в ту ж мить застигла. Занепокоєно озирнулась і знову повернулася поглядом до маленького світловолосого дівчати в сонячній сукенці та з чудернацьким зайцем у рученятах. Євдокія здивувалась і навіть якоїсь миті відчула страх, але підійшла до дитини.

— Ти заблукала, дитино? — запитала обережно, але ніжно.

Намагалася своїм виглядом не злякати дівчинку, адже усі навколо завжди боялися її бородавок, а в дитинстві ще і дражнилися з неї через це. Та ця незнайомка дивилася мовчки, лиш зрідка поглядаючи на її торбу. Євдокія зовсім трохи всміхнулась і підійшла ще ближче, поставивши здобуте перед дівчинкою.

— Я збирала трави, а ти що тут робиш? Не бійся мене… — вже з якимось жалем додала вона і незграбно провела по обличчю долонею, немов би від того воно стало б привабливішим.

— Я не боюся.

Євдокія всміхнулась. Приємно було чути, що з неї не глузуватимуть. Втім, вкотре оглянула досить ошатну дівчинку, яка босоніж стояла на ранковій траві. Ніжки геть не здавалися замурзаними, як би то вона подолала довгий шлях. Навіть занадто чистим виглядало це дівча. Чомусь у думках босорки промайнуло порівняння, що й не лише зовні. Відчувалося тепло від цієї дитини, якого Євдокія рідко коли відчувала від людей.

— Чому ти тут сама, де твоя мамця?

Та дівчинка мовчала і похилила голову трохи набік, роздивляючись Євдокію. Чомусь від її погляду босорка бентежилася, напружувалась і заразом відчувала дивні та незнайомі досі відчуття. Здавалося, що тепло огортало втомлену чужими переживаннями душу, а одразу ж слідом пронизувало немов холодними голками по всьому тілі. Від цих відчуттів хотілося звільнитися, але Євдокія почувалась безсилою…

— Хто ти? — вражено запитала вона, але дівча лиш мовчки вивчало цю не менш дивну жінку. — Ти не як усі…

На це маленька незнайомка ледь всміхнулась і протягнула до босорки долоньку. Невагомо торкнулася її грудей, від чого подих у жінки перехопило. Навіть здалося, що і взагалі дихати перестала, але вона не померла.

— Ти маєш силу, — сказала дівчинка мелодичною українською мовою, — але ти не знаєш, як нею користуватися. Роби світ кращим, не треба нищити його… Люди втомлені та недосконалі, а через те припускаються помилок… Особливі покликані робити світ кращим, Євдокіє.

Для жінки, здавалося б, час навкруги не просто зупинився, а набув нового відліку, коли світ навколо немов закрутився різноманітними епізодами. Чужі життя, чужі долі та переживання… Їх так багато, що сил не вистачало тримати повіки відкритими, оскільки значна частина з побаченого холодило її кров. Дещо з побаченого Євдокія пам’ятала з уроків історії, а дещо відчула, слухаючи розповіді бабусі та мами, а згодом і сама була свідком подій, які миготіли перед очима. З-поміж них долинали слова дівчинки, що світ треба робити кращим, а не нищити його. Мимоволі жінка згадала і свої погані вчинки, якими вважала, що допомагала людям, але тоді не одразу зрозуміла всю глибину людських бажань, якими керувало їхнє его. Прагнучи допомоги, жоден з них не думав, що і звичайна босорка часом теж потребувала її.

— Я не розумію, — невдовзі після побаченого видихнула Євдокія, перехопивши чистого карпатського повітря. Біля грудей тримала бородавчату руку, яка ледь помітно тремтіла. — Я лише даю їм те, чого вони просять…

— Іноді людина сама не знає чого хоче, — сказала дівчинка, опустивши зайця на траву, який вмить з іграшкового став справжнім білим і пухнастим з довгими опущеними вухами.

Звірятко принюхалося до трави, але скубнуло зовсім небагато. Незграбно підійшло до Євдокії й вже обнюхувало її та торбу поряд. Мимоволі губи жінки розтягнулися в посмішці, а рука немов сама потягнулася до клубочка хутра. Підхопивши зайченя, босорка сіла на траві. Вмостилась на своїх колінах, зовсім не зважаючи як дрібні грудочки та засохлі хмизинки втискалися в тіло. Дивувалась сама собі та зайченяті у своїх руках, немов вперше побачила. Але ж насправді вона розуміла, що це не просто звірятко, оскільки декілька митей тому воно було неживою іграшкою в руках дитини. І Євдокія знову подивилася на дівчинку. Тільки тепер погляд босорки був сповнений дивного відтінку, як то часом траплялося, коли до неї приходили люди зі своїми проблемами, а вона намагалася зазирнути в їхні душі… От тільки ця незнайомка була інакшою. І чим більше Євдокія намагалась зазирнути всередину, тим більше розуміла, що це поза її можливостей.