Босорка. Пророцтво.

                                                                                                                               «Кожна віра полита кров’ю:

язичництво, християнство

 і всі інші віросповідання.

Була боротьба, і в тій боротьбі

якась одна сила втрачалася.

 От так і загубилось язичництво,

але зараз воно відроджується,

оскільки немає нічого такого,

 щоб не повторилося би вдруге.»

 (М. М. Нечай)

Автомобіль швидко мчить курним шляхом. Поспішає так, ніби за ним вовки гоняться. За кермом чоловік, поряд дружина, а на задньому сидінні дванадцятирічний підліток. Куди ця трійця так поспішає, невже вирішується чиясь доля?

— Зиновію, не жени так швидко, а то вріжемося у придорожній стовп і злетимо з траси, — журиться жіночка, нервово смикаючи окуляри на переніссі.

 — Марічко, я їду тихенько, тобі здається, — відповідає бородатий водій, позираючи то на навігатор, то у дзеркало заднього виду.

— Мені не здається, я знаю.

 Марічка обертається назад і кидає занепокоєний погляд на сина. 

— Ізидор притомився і задрімав. Бідний мій хлопчик! Нехай поспить. Попереду далека дорога, та й мені спокійніше. Зиновію, ти точно пам'ятаєш, куди їхати?

— Ніби я не по навігатору їду. Сама ж запропонувала в Івано-Франківськ вирушити. Сина розраємо, а заодно родичів провідаємо. 

— Не було б щастя, так нещастя допомогло. Сестра сказала, що нам тільки мольфар допоможе, а я їй вірю.

— Може воно й так, але май на увазі, Марічко, що я проти вашого наміру. Я науковець, тому не вірю у всіляких там чаклунів і мольфарів, тим паче у ваші з сестрою бабські забобони.

— І не вір, коханий. Зрозумій нарешті, що це наш останній шанс вилікувати сина. Сто разів тобі казала, щоб ти не брав його із собою в археологічні експедиції. Так ні, не послухався, піддався на вмовляння Ізидора, і що тепер?

— А що я такого протиправного вчинив? У нього були весняні канікули. Та й коли таке було, щоб Ізидор сам загорівся бажанням зі мною на розкопки поїхати? Звісно, я зрадів і вирішив показати йому весь процес розкопування, аж тут така удача. Був один шанс зі ста, що ми там взагалі щось путнє знайдемо. Ти ж сама знаєш. Ми з колегами відкрили унікальне поховання. Найближче до нього село ще так цікаво називалося – Недайвода. Уявляєш, Марічко, виявилося, що тому стародавньому похованню близько трьох тисяч років! На мою експертну думку те місце використовувалося для проведення ритуальних обрядів, втім, як і знаменитий англійський Стоунхендж.

— Оце порівняв, де твоя Дніпровщина, а де Англія! Не розумію, який між ними зв’язок?

— А той, що подібні знахідки дуже рідко трапляються. Те святилище дійсно унікальне, бо воно одне з найбільших і найскладніших архітектурних споруд, знайдених до сьогодні в Україні.

— О, вже осідлав улюбленого коника. Де ти взявся такий розумний горе-археолог на мою голову! Що тобі з того поховання, може, премію випишуть?

— Та помовч, жінко, і послухай. Ми розкопали величезну гранітну стелу довжиною у чотири метри, а під нею скелет. Певно, то був древній жрець, не інакше.

— Та чула я, чула, досить вже повторювати одне і те ж. А ще там був ліпний посуд, амфори та купа старовинних речей. Як завжди, нічого особливого.

 — А ось і не все. Поряд ми виявили ще одне древнє поховання, тож нашому Ізидору пощастило стати свідком події світового масштабу.

— Еге ж, пощастило, так пощастило, — скрушно похитала головою жіночка і на мить їй здалось, що хтось за нею підглядає. Вона вкотре обсмикнула яскраву уквітчану сукню, котра раз по раз підстрибувала вище колін від кожного різкого поруху старенької автівки.

Авто хвацько підстрибувало на ямах і погрожувало втратити глушник, але чоловікові було все одно, аби швидше довезло до місця призначення.

Марічка стиснула в руках маленьку шкіряну сумочку і продовжила жалітися:

— Це тому наш син зараз такий щасливий, бо втратив зв’язок з реальністю і весь час марить про старослов’янських богів? Це все твоє виховання, Зиновію. Збив Ізидора зі шляху істинного, і після розкопок він настільки захопився міфологією скіфів та слов’ян, що спати не лягав, доки не проковтне чергову наукову працю. Тому дитячий мозок і не витримав напруження. Так мені на сеансі компетентна психологиня пояснила.

— Не драматизуй, Марічко. Я ж нічого тобі не кажу, що у часи високих цифрових технологій ви з сестрою у мольфарів вірите, а ще на свято Івана Купайла допомагаєте опудало Морени виготовляти й спалювати. Потім, як навіжені, стрибаєте через купальську ватру, тим самим підтримуючи язичницькі традиції та вірування. Це ще питання, хто з нас більше вплинув на світогляд Ізидора: я, чи ти.

— Ізидор. Ну що це за ім’я для сучасного хлопчика? — продовжувала тужити жіночка. — Призначений Ісіді!  Досі шкодую що піддалася на твої вмовляння. Краще б назвала сина Ігорем, чи Славком, адже ім’я вирішує долю людини, недарма ж так всі розумні люди вважають.