6 Повернення

Іван, повертаючись від босорки до Старих Мухоморів, розмірковував про долю свого брата. Так, він був на нього злий (і дуже злий!), бо Діма таки скоїв підлість — і, мабуть, треба було йому тоді наваляти — та він, Іван, ніколи не бажав братові такого лиха. Чи допоможе Дімі босорка? Чи вилікує вона Зою? Вони хоч знайдуть потім дорогу до Мухоморів? Можливо, треба назавтра повернутися до відьминої хати і запропонувати допомогу? Наступного ранку Іван заспав, як ніколи. У сні він ходив лісом та не знаходив виходу, аж поки не почув мамин голос:

— Синочку, вставай обідати, бо наші гості вже за столом! 

— Як за столом? Невже самі повернулися? І Діма?

— І Діма, і Зоя! Сину, це диво, бо Діма тепер ходить! Своїми ногами!  

Іван відкинув ковдру, швидко одягнувся і пішов, щоб усе побачити на власні очі. Діма і Зоя вже з задоволенням наминали вчорашній мамин борщ, розхвалюючи його, ніби то справжнє Диво Господнє — неначе то не вони ж вчора байдуже і знехотя вмочили в нього слої ложки — і майже не їли. На їхніх обличчях блукали химерні посмішки. Івана вразили зміни, які відбулися з цією парою: вони схудли і засмагли, а ще виглядали енергійними та зосередженими і, водночас — розгублено-щасливими. Зоя була боса, без перуки і макіяжу, постійно торкалася до свого короткого блискучого, як хутро нутрії, волосся, до обличчя, до свого ж коліна — здавалося, що її руки не мають спокою. Дмитро ніби поширшав у плечах, його обличчя покрилося кучерявою рудою бородою, а на лівому передпліччі трохи вище зап’ястя з’явився застарілий шрам. Він уважно розглядав свої долоні. 

— Дімо, Зоє, розповідайте! — зажадав Іван, вмощуючись навпроти пари. 

Ті обмінялися розгубленими поглядами і перестали жувати.  

— Дай людям спокійно поїсти! — втрутилася мама.

— Розумієш, брате, така справа, — Дмитро подивився в Іванові очі і задумливо посміхнувся, — Ми з Зоєю тут міркували... скоріше за все... то був гіпноз... чи чари. Словом, я думаю, що ваша відьма досить небезпечна. Ми поїдемо звідси якнайшвидше. Дуже вдячні за вашу гостинність...

— Насправді ми раді вам допомогти, — Іван широко посміхався. Йому було трохи прикро, що не вдалося з перших вуст почути нову загадкову і дивовижну історію, та то не так важливо... Мабуть, босорка і тут знайшла потаємний ключик та випустила застарілі страхи, звільнюючи їхні душі. Але ж так змінити людей за єдину ніч — то чисто фантастика! Тепер вони ніби осяяні сонцем, хоча ще вчора прийшли сюди сповнені страждань. А як вони дивляться одне на одного — ніби щойно познайомились! Ох і босорка! І яке в цієї неймовірної бабці велике серце, скільки в ньому любові — вона для кожного може відкрити радість життя!