4 Про те, як тріснула смерека

Що було далі — неможливо згадувати без тремтіння і мивовільних сліз. Зоя очікувала усе, що завгодно, тільки не те, що сталося. Жінка була готова копати землю, чистити гній, виконувати найбруднішу роботу, терпіти докори і приниження, працювати на межі своїх сил, навіть внутрішньо погодилася померти тут, в глухомані, від непосильної праці, аби лишень мати надію на зцілення, але абсолютно не була готова в наступну мить прокинутися деревом… Так, саме деревом у найпрямішому сенсі! Спочатку вона взагалі не зрозуміла, що сталося. Як в тому кошмарі, що наснився минулої ночі, вона не могла вимовити ні слова, навіть видати найменший звук, зойкнути чи застогнати, в той час, як усе іі єство опиралося, рвалося назовні і ридало від абсолютної безпомічності, яка вже давно її, Зою, жахала, яка, ніби зелена цвіль, останні місяці поступово наповнювала її тіло, сповільнювала рухи, викликала безкінечну нудоту і задишку. Зоя сама не відає, скільки часу тривав той початковий шок. Гнів і відчай вирували в ній, як ураган, замкнений в печері. В кінці кінців жінка відчула, що її внутрішня напруга перевищила усі можливі межі, всередині ніби натягнулася сталева струна, забриніла і затремтіла від непомірного навантаження, жалібно застогнала — і репнула, сповнюючи повітря несамовитим хрускотом. Зоя втратила свідомість. Коли вона отямилась, згадала страшний сон… і в ту ж мить зрозуміла, що то не сон, а жахлива реальність. ЇЇ тіло пронизував неймовірний біль — стовбур смереки вздовж був розсічений глибокою і довгою тріщиною. Тріщина поволі наповнювалася смолою, а тіло пульсувало, і, здавалося, плавилось в гарячці... Наступного разу Зоя прийшла до тями від холоду — на галявину спустився студений непроглядний туман — вона зіщулилась до кольок і тихо заплакала. Туман повільно осідав на тонкі та гострі смерекові голки, скочувався у краплини і дрібною росою капав донизу. Зоя плакала довго і невтішно, з рясними сльозами вона випускала з себе біль, який її переповнив до краю, вона оплакувала своє нікчемне життя і безглузді страхи, свої забуті невтілені мрії і своє людське тіло, те саме тіло, яким вона завжди була невдоволена, невдоволена зростом і розрізом очей, довжиною вій, маленьким ротом і смаглявою шкірою, прямим неслухняним волоссям і худими ногами. Вона плакала за тілом, яке ніколи не любила і не шанувала, лиш весь час, скільки себе пам’ятає, намагалася змінити жорскими дієтами і виснажливими тренуваннями, або хоча б візуально покращити косметичними засобами і стягуючою білизною. А тепер, коли його просто в неї відібрали — разом з можливістю пройтися тими худими ногами по траві, або торкнутися руками до обличчя, засміятися чи з’їсти цукерку — жінка зрозуміла, наскільки її тіло було прекрасне, зручне і довершене, безумовно ідеальне і, звичайно, воно заслуговувало кращого до себе ставлення. Зоя сповнилася ніжністю до свого втраченого людського тіла, настільки пронизливою, що їй захотілося співати. Це справді здається дивним поривом, та замкнена під смолянистою корою душа прагнула хоча б раз відчути насолоду володіння цим унікальним і довершеним інструментом — тілом, хоч подумки помилуватися своїми незграбними рухами, квітковим пилком, який осів на кінчик носу, згадати вологу траву під босими ступнями і водянки на натруджених долонях, а головне — подумки ніжно і пристрасно обійняти саму себе за плечі, прошепотіти собі щось заспокійливо-підбадьорливе, сказати: «Не бійся — я з тобою, ти найпрекрасніша, і що б не сталося, я завжди тебе любитиму!». І ще Зої схотілося танцювати. Вона ніколи в житті не танцювала (хіба, в ранньому дитинстві), бо соромилася, боялася здатися смішною, а тепер вона б нізащо не прогавила такої можливості, вона б танцювала за будь-яких обставин — і жінка уявила, як вона танцює, прониклася цим відчуттями ритмічних і подекуди хаотичних рухів (які тут же вигадувала), і розуміла, що цей танок в її колишній реальності справді виглядав би кумедно, навіть трохи потворно, але, водночас, був безкінечно милим і достобіса драйвовим! Як же було тупо відмовлятися від такого особливого задоволення!.. Зійшло сонце, висушило росу на траві і хвої, лиш на стовбурі залишилось трохи приємної вологи. Вітер погрався тонкими гілками, трохи розгойдав верхівку смереки, підхоплюючи її терпкий смолянистий аромат. Зоя внутрішньо випросталася і подивилась навкруги. Небо, хмаринки, ліс — який неймовірний краєвид! Поряд метушаться і цвірінькають пташки, лоскотно шорсткою корою бігають мурахи, якась ненажерлива личинка вгризається в її світлу волокнисту плоть — життя вирує навкруги, і вона, Зоя, залучена до життя, і ніколи, навіть коли помре, вона не перестане бути його частиною. Тепер вона може лиш спостерігати і відчувати — і вона відкрилася для нових відчуттів. Зоя сконцентрувалася на тому, що відбувається під землею, дослухалась, як її найтендітніші корінці спрагло п’ють воду, як натикаються на каміння і огинають його, як до них торкаються пружні вологі черви. Зоя намагалася відчути кожну деталь буття, спостерігала, як земля живить і наповнює іі своєю енергією, як ця енергія піднімається від найменшого корінця до найвищої гілочки, як по корі розтікається смола, як відпадають пожовклі хвоїнки... Що там казала навіжена босорка? Що ми будемо тут місяць? А що потім? Ця відьма зовсім нічого не обіцяла, та навіть якщо б пообіцяла — чи можна вірити цьому безжальному чудовиську? Та й зовсім не зрозуміло, скільки вже минуло часу… І навіщо про це думати? Аби дошкулити собі? Зоя роззиралася навкруги, підставляла віти лагідним сонячним променям, спостерігала за птахами і звірами, і просто дихала...