3 У відьми

Вранці Зоя під насмішкуватим Діминим поглядом робила макіяж і вдягала перуку. Хіба він може зрозуміти, як важко їй змиритися з відсутністю волосся і що за стільки років вона звикла до високих підборів, накладних вій і тугих корсетів — це вже стало невід’ємною частиною її самої, в неї навіть немає іншого взуття, а оці недоречні питання, типу: «Чи ти не спаришся в своїй кудлатій шапці-вушанці?» або «Як ти спотикатимешся у лісі на таких високих шпильках?», або «Нащо малювати щось на обличчі, коли йдеш у ліс до відьми — хочеш її спокусити?» — ці питання неймовірно бісили, та Зоя із останніх сил стримувалась, щоб не вчинити скандал при сторонніх людях, щоб не почати його розпитувати, коли ж він останнього разу купував щось для неї, чи давав гроші на якісь кросівки, чи ж бодай запитав, як вона взагалі ще не померла… Хоча, правду кажучи, коли вона спотикалась через коріння та камінці на лісовій стежині, обливаючись потом, який невпинно тік з-під перуки через лоб на повіки, зупинявся на межі накладних вій, безбожно свербів, змішуючись з тушшю і пастельними рожевими тінями, так, що хотілося видряпати собі очі, та ще й дзюркотів з потилиці на спину, а потім між лопатками, і далі розтікався вздовж резинки мереживних шовкових трусиків (подарунку колишнього коханця) — вона подумки визнала, що слова Дмитра мали сенс, та від цього ще більше хотілося на нього відірватися. Зоя подумала, що ті мереживні трусики добре було б взагалі викинути, і разом з ними викинути з голови згадку про зрадливого коханця, але це було б занадто легковажно в сьогоднішньому скрутному становищі. Дорога змучила Зою, синтетичний незручний одяг не давав тілу дихати, на пальчиках ніг вже набубнявіли водянки, а задники черевиків вгризлися в шкіру до крові. Треба було дослухатися до Іванової матері, та взути хоч якісь її калоші. Чортова дорога! Колись Зоя заприсяглася собі, що більше ніколи не взує калоші і не вийде з сапою на вгород! Може, то була дурна присяга? Зоя спробувала роззутися, але дуже скоро зранила ніжні ступні — і знов, стиснувши зуби і кривлячись від болю, взула свої черевики. А їх ще очікує шлях назад! Краще про це не згадувати! І, взагалі, нащо вона на оце усе погодилася? Що та відьма зробить, якщо лікарі руки опускають — то аби зайвий раз помучитися! І хтозна, скільки вона грошей забажає за свої послуги. А де ті гроші брати? За хіміотерапію он заплатили — та й сиділи на хлібі і воді! Може, Йван позичить? Краще б він їм на продукти та ліки позичив… без віддачі… Добре, хоч Іван взявся дотягти возик з Дмитром (чоловіки стійко долали перешкоди, час від часу спиняючись, коли Зоя потребувала перепочинку). Зоя вже остаточно вибилася з сил та намірилася сісти під якимось деревом, і більше не ворушитися, навіть якщо її стануть гризти дикі звірі, і в той саме час Іван махнув рукою кудись вліво і радісно повідомив: «А он і босорчина хатина! Ми вже на місці!» 

Бабця виявилася ще огиднішою, ніж у Зоїному сні: горбата і потворна, з тонкими, ніби змії, руками, на яких обвисала спечена сонцем майже чорна шкіра, з кострубатими, як гілля старої яблуні, чіпкими пальцями, із впалими зморшкуватими щоками, із кошлатим сивим волоссям, яке подекуди вибивалося з-під картатої хустини, а ще на м’ясистому довгому носі в неї красувалася величезна бородавка, з якої кучерявилося кілька сивих волосин. Тільки очі були в неї живі і розумні, смарагдово-зелені, ніби хвоя вікових смерек. І ті очі безцеремонно і з єхидною усмішкою розглядали Зою, яка безсило впала на потріскану, відполіровану до блиску чиїмись сідницями, лавку перед дерев’яною хатою. І під цим поглядом Зоя відчула себе такою жалюгідною, такою недоречною, ніби вона, Зоя, яка із останніх сил намагалась утримати образ доглянутої городянки, насправді виглядає так само привабливо, як сіра земляна жаба під рожевою мереживною парасолькою. Іронічний погляд огидної старої ніби розчепляв Зою на атоми, здавалося, що босорка вже знає про неї абсолютно все, від цього шкіра жінки натягнулася під старанно нанесеним макіяжем, ніби від господарського мила, яким мама наказала п’ятирічній Зої вмитися, коли та  вперше спробувала намалювати на своєму обличчі «неймовірну красу», знайшовши в траві чиюсь вишневу помаду. Стара відьма знає, скільки водянок на її ногах, знає, що кісточка ліфчика нестерпно боляче встромилася в ребро, знає, що кляті мереживні труси вже нещадно натерли між сідницями, що в гаманці в Зої є кілька купюр, які вона не хоче рахувати, бо боїться, що їх не вистачить на дорогу додому, якщо Іван відмовиться їх звідси відвезти. І відьма точно здогадалася, що Павло Юхимович нещодавно викликав Зою в свій кабінет, і, намагаючись не дивитися в очі, сказав, що вона вже має якось вирішити свої проблеми, бо цілий рік її тут терплять, чекають від одного лікарняного до наступного, а робота до пуття не робиться, і нехай би Зоя вже чи одужала, чи знайшла собі іншу роботу… і бабця носом чує, що Зоя насправді лиса, а її кошлата перука — то найдорожча покупка за останній рік, не рахуючи ліків, і придбана вона за гроші, зібрані для жінки співчутливими співробітниками, що перука насправді зовсім не зручна, крутиться на голові, як навіжена, хоч гвіздками її прибивай... а ще босорка точно прочитала по Зоїних очах про зраду — відчайдушну і недолугу спробу відшукати в своєму житті щось приємне і радісне — вірніше, те, що хотілося сприймати як приємне — та чи були такими для Зої таємні рандеву в пропахлих пивом старих жигулях із чоловіком, який не надто дбав про гігієну, зате занадто дбав про своє задоволення. А ще відьма, безсумнівно, в курсі, як Зоя в перший рік шлюбу шалено прагнула завагітніти, щоб в них із Дімою була справжня щаслива сім’я, або щоб вони, принаймні, виглядали як бездоганна сім’я. А тепер жінка дякує Богові, що в них немає дітей, бо, напевно, вона б вже давно збожеволіла, якщо б іще хтось потребував її уваги, турбоги, грошей… Зої здалося, що масивний ніс відьми презирливо скривився, і, якщо б Зоя мала ще хоча б краплину самоповаги, або хоча б сили, аби підвестися з цієї клятої лавки і дійти до лісу, вона б підвелася і ввічливо сказала: «Пробачте, ми Ваших послуг не потребуємо!» — добігла б до першого-ліпшого дерева, обійняла б його — і тільки там заплакала, і плакала б, доки не знепритомніла, щоб виплакати всю свою лють, образу і біль… Але ж ні, в Зої вже не залишилося ні сил, ні гідності, ні грошей… «Бабусю, — на очі Зої навернулися рясні сльози, ніби літній стрімкий дощ, покотилися по підрум’яненим щокам і покапали з підборіддя прямо у пазуху, та жінка навіть не згадала про носову хустинку, лише тильною стороною долоні, як сонна дитина, розмазувала їх по обличчю, — Бабусю, Ви нас не проганяйте, будь ласка… В нас грошей немає, але ми позичимо, або щось можемо для Вас робити — що скажете…» «Ідіть в хату, я на вас вже зачекалася!» — босорка махнула довгою худою рукою в бік хатини, а її голос проскрипів, як іржаві завіси на старих воротах.