2 Незваний гість

А позавчора Зою підняв з ліжка настирливий стукіт в двері. Хто нормальний, скажіть, на милість Божу, може припертися без запрошення в суботу зранку? А ніхто! Тут і так жити не хочеться, а ще й полежати в вихідний не дають. Дмитро теж не ворушиться, а міг би відкрити! Мабуть, вдягнув навушники, та й лежить собі чи довбеться у своїх залізяках… Зоя знехотя вилізла з-під ковдри, накинула халат, пов’язала на голову шовкову косинку, і вже потім глянула на себе в дзеркало: нічого не поробиш, вже як є… Тяжко зітхнула і пішла відчиняти. За дверима стояв незнайомий молодий чоловік, рудий… як і Діма. Але він випромінював такий потужний потік позитивної енергії, що Зою мало не збило з ніг тією хвилею. Чоловік білозубо посміхався, розглядаючи її обличчя, а вона ніяково зігнулася, дужче запахнула халат і згадала, як жахливо виглядає без макіяжу.

— Вам кого?

— Ви...ти, мабуть, Зоя? Я Іван, двоюрідний Дімин брат… 

Виявилося, що Дмитро з Іваном дуже гарно дружили з самого дитинства. Дмитро частенько їздив до брата в Старі Мухомори, вони разом рибалили, ходили по гриби, та й взагалі були нерозлийвода. В один з приїздів Іван познайомив Діму з Іриною, сказав, що вони вже й заручені, і планують весілля. Ірина здалася Дмитру надто гарною і надто гоноровою, тоді він чомусь не сумнівався, що ця вертихвістка буде з його брата вити мотузки і зробить його нещасним. Не дарма з весіллям поспішає! (Хоча, насправді поспішав Іван) І, взагалі-то без неї було краще! Дмитро, звичайно, із самих добрих намірів звів на дівчину наклеп. А коли Іван пішов до Ірини, щоб з’ясувати правду, вона просто образилася, не роздумуючи, розірвала заручини, а невдовзі зібрала речі та й поїхала до Львова. Вирішила там розпочати нове життя, навчатися, працювати. Іван залишився розгубленим, він не розумів, чи то насправді Ірина ним маніпулювала, чи була боляче вражена його недовірою… Хлопець ходив, немов в воду опущений, блукав лісовими стежками, допоки не забрів до старої босорки. Відьма сказала, що брат йому збрехав, і, якщо він, Іван, хоче повернути в своє життя Ірину, йому доведеться докласти неабияких зусиль, але воно того варте. Іван помчав за коханою, у Львові влаштувався учнем на СТО, і став відновлювати стосунки з дівчиною. Вони відкрили одне одного в новому світлі, зрозуміли, що можуть бути друзями і однодумцями, що їх об’єднує не стільки пристрасть, скільки взаєморозуміння, теплі обійми, щирі розмови. За два роки вони одружилися. Ірина стала дизайнеркою, Іван — професійним механіком і згодом відкрив своє СТО. Потім народилися близнята... Усі ці роки Іван не спілкувався з Дмитром. Коли хлопець впевнився, що брат зрадив його довіру, він викреслив Дмитра зі свого життя, не хотів нічого про нього чути. Діма більше не їздив до Старих Мухоморів, віддалився від родичів батька — думав, що там йому тепер ніхто не зрадіє.

На днях випадково Іван почув про Дмитрові біди і його серце здригнулося. Він, недовго думаючи, сів у машину і помчав за старою адресою. Коли Зоя відкрила Іванові двері, чоловіка приголомшила атмосфера житла, трохи занехаяного і пропахлого каніфолем, збентежив вигляд молодої змарнілої жінки, яка засоромлено поправляє на голові барвисту хустку, а Дмитра, того самого пихатого, задерикуватого, веселого Дмитра, з яким були пов’язані усі його дитячі витівки і веселі пригоди, він взагалі не впізнав в пожмаканому відчудженому інваліді, який на незграбному візку виїхав з задимленої кімнати. Звичайно, Діма вчинив як гівнюк, але ж, Боже мій, що з ним тепер відбувається?! Що з ними обома відбувається? Іванові здалося, ніби він з яскравого літнього дня зайшов у сирий покритий пліснявою льох, і той льох його вразив своїм безпросвітним сумом. Вже на кухні, п’ючи дешевий індійський чай, Іван трохи заспокоївся. Дві чаїнки піднімалися і опускалися в його чашці, кружляли і завмирали на дні. Дмитро сказав, що багато разів шкодував про свій вчинок, хотів вибачитися, та не наважувався з’явитися Іванові перед очі. Хто ж знав, що в них з Іриною усе було настільки серйозно… «Одним словом… прости мене, ідіота... якщо зможеш!» — і на змарнілому обличчі Діми блиснули сльози. Це було настільки неочікувано щиро, що Іван схопився і обійняв брата, його холодна волога щока ковзнула по Івановій щоці. «А, знаєш, як би там не було, а все повернуло на краще. Якби ти тоді не вліз і не накапостив, звичайно, я б з Ірою ще в юності одружився, але ми б, мабуть, ніколи не переїхали до Львова, я б не розпочав бізнес, а Іра не знайшла себе в дизайні, і, скоріш за все, ми б так і не зрозуміли, як глибоко ми кохаємо одне одного, як нам пощастило зустрітися в цьому житті! — Іван перевів погляд на Зою а потім — знов на Дмитра, — Та зараз мова не про те. Давайте я відвезу вас до тої босорки у Старі Мухомори — може, вона дасть раду вашому лихові. І я не приймаю заперечень! Я допоможу вам дійти до її хати, бо твій візок — не гвинтокрил, а Зоя надто тендітна, щоб волочити тебе лісовою стежкою з перепонами. Тож збирайтеся!» 

Отак Зоя з Дімою потрапили в будинок Іванових батьків, та ще їх, як подружжя, поселили в одній кімнаті і застелили для них одне ліжко. Зої незручно було казати цим добрим людям, що вони з чоловіком вже давно мешкають в різних кімнатах і майже не розмовляють.