1 На краю прірви

Зі свого моторошного сну Зоя виринула, ніби з драглистого болота. Серце калатало, як навіжене, навіть дихання збилося. Стара потворна бабця простягала до неї свої кострубаті руки, її сиве кошлате волосся зміїлося навсібіч, а очі світилися червоним полум’ям. Страх паралізував Зою, вона не могла ні втекти, ні покликати на допомогу — роззявляла рота, ніби викинута на берег рибина, а із уст — нічичирк! Коли ж Зоя розплющила очі і нарешті глибоко вдихнула, надворі ще стояла глупа ніч. Жінка облизала пересохлі уста і натягла до підборіддя строкату ковдру. Серце ніяк не заспокоювалося, а на стелі хиталися тіні, так само кострубаті та потворні, як бабціни руки уві сні. Дмитро хропів поряд. «От кому хоч би що! — подумалося з досадою, — Наївся, та й спить, як кіт — ні тобі турбот, ні проблем! Усе на мою голову! Вже п’ять років висить на шиї, як камінюка! Хоч би якусь совість мав! Ще й гуркотить, як трактор!»  Храп Дмитра перейшов у свист. Зої хотілося штурхнути його ліктем в бік (так, щоб боляче!), розбудити його, розкричатися, розплакатися, якось образити, дошкулити гострим словом: висмикнути його з безтурботного небуття і вмочити в цинічну безрадісну дійсність — щоб не посміхався уві сні, а втупив погляд в темний куток чужої хати, стиснув губи і стримано зітхав до ранку! Ні, звичайно, вона цього не зробить. Принаймні, не сьогодні. Нехай спить — попереду важкий день.

Зоя розглядала кострубаті тіні і продовжувала розмірковувати. Можливо, й несправедливо вона звинувачує Дмитра в усіх негараздах. Він, ніби й старається, тримається… знайшов якийсь підробіток, правда, й підробіток не сказати, щоб гарний: його, буцімто, друг Петро (а Зоя не поспішає називати друзями таких непевних типів), так от, друг, дізнавшись, що Діма безпорадно сидить вдома, запропонував йому ремонтувати китайський непотріб, бо той друг — бізнесмен з малої букви “б” — завозить дешеву техніку, а вона вже несправна, та й покупці багато повертають по гарантії. Словом, в квартирі тепер купа того мотлоху, та ще — проводків, запчастин, стійкий сморід від паяльника, а грошей як не було, так і немає, бо платить той Петрик небагацько, ще й нерегулярно, проте регулярно ниє, що справи кепські і вимагає прискорити роботу. Якби Дімочка не був такою розмазнею, та поговорив з тим Петриком як чоловік… еххх, де були ті очі десять років тому… і очі Зої стрімко наповнилися сльозами, а сльози потекли по вилицях, полоскотали мочку вуха і змочили кольорову наволочку пухової подушки. Зоя тихенько схлипнула, а Дмитро ворухнувся, затогнав і випростав руку. Мабуть, теж щось недобре наснилося… 

Зоя з Дімою одружені майже десять років. Після закінчення школи дівчина порахувала свої бали, та й пішла, куди вистачило на бюджет, бо, як казала мама, диплом — він ніколи не завадить, хоч би то й диплом інженера каналізаційних систем чи електричних мереж — то взагалі не важливо — головне, щоб ніхто не сказав, що ти неосвічена дурепа. Дівчина приїхала з села, навчалась так, аби не вигнали, підробляла офіціанткою в сусідньому кафе. Міське життя не було ні веселим, ні розкішним: універ — гуртожиток — робота — курсові — просто голова йшла обертом! На другому курсі Зоя з подружкою Аліною познайомилися зі старшокурсниками Дімою і Петром (тим самим буцімто другом). Обидва хлопці упадали за Алінкою, надто вже гарною вона була — ніби білий янгол: висока струнка синьоока блондинка. Аліна ж тоді обрала Петька (якого згодом покинула)... Не те, щоб Зоя була в захваті від Дмитра, тим більше, що він рудий, як той лис… та, з іншого боку, він розумний і веселий… і самій бути недобре, і де ти тих принців шукатимеш? Алінка ж така й каже:«Зосю, в мене тітонька, як треба, робить привороти… Не хочеш собі Дімочку заполучити? Він, ніби, парубок непоганий, бо тобі з твоїми даними треба трохи пособити…» Зоя, мала і смаглява, на фоні Аліни, мабуть, виглядала сірим мишеням, і з хлопцями їй зовсім не щастило. Дівчина не дуже вірила у привороти, та від допомоги не відмовилась. Тож, найближчі вихідні подруги поїхали до Аліниної тітки з фотографією Діми. І невідомо, чи то допомогла тітчина магія, чи, може, нарешті Дмитро роззув свої жовті лупаті очиська і побачив, яка Зоя гарна, розумна і хазяйновита дівчина — Діма з Зоєю стали парою і досить швидко одружилися. Свекруха добре прийняла невістку (її чоловік давно загинув в автокатастрофі), ще й залишила їх у своїй ужгородській квартирі, а сама поїхала до Польщі на заробітки, ще трохи докидувала грошенят, допомогла купити стареньку іномарку, а потім вийшла заміж за скупердячого поляка похилого віку і після того майже зникла з радарів. Лише одного разу свекруха з паном Яном завітали на гостини до молодої сім’ї — і то скінчилося не дуже добре… 

А п’ять років тому їхали Зоя з Дмитром із супермаркету, вже повернули в двір — і прямо під колеса раптово кинулася мала сусідська дівчинка. Дмитро різко загальмував, так, що машина аж підскочила, і навіть не торкнувся до малої (то підтвердила судмедекспертиза) — а дівчинка скрикнула не своїм голосом, впала і померла від розриву серця. Зоя вистрибнула з машини, схопила дитину на руки, думаючи, що та втратила свідомість, тут підбігла матуся дитини з прокльонами, а Дмитро лише мовчки сидів, схилившись на руль. В нього віднялися ноги. Скільки Зоя з ним об’їхала лікарів і цілителів, і психологів, скільки вивезла грошей і скільки витратила своїх нервів — то вже не можна порахувати! Машину продали — і все спустили на лікування Дмитра, а результату ніякого! Тепер він просто каліка: катається по квартирі на інвалідному візку — ото й усе! Зої здається, що був би мужиком — вже б давно встав на ноги! Чи й не цаца — це ж треба, який делікатний та лякливий! Перелякався — і бігоменько заскочив жінці на шию — а Зоя мусить усе то терпіти! Вона ж не залізна! Не сказати, що раніше у Зої з Дмитром були ідеальні стосунки (а в кого вони ідеальні?), та після його каліцтва стосунки взагалі зіпсувалися. Нехай, він і раніше був неуважний і безлаберний, а тут зовсім совість втратив! Сидить собі, довбеться в отих запчастинах, ніби так і треба! Її, Зою, не бачить і не чує! Якби не Юра, жінка, може б і руки на себе наклала — в такому була відчаї. Юрій — то охоронець з магазину, в якому Зоя працює менеджеркою. Той і вислухав, і поспівчував… і коханець він лагідний. Тільки Юра її в минулому році покинув, навіть звільнився з роботи, коли в Зої діагностували рак… Так, рак! Вона сама не могла повірити! Їй ще навіть не виповнилося тридцяти, а життя вже закінчується! Вона прибігла з тим діагнозом додому, кинула в обличчя Дмитру папірці з аналізами, розкричалася, розридалася — мовляв, це ти, ти винен! Це ти витріпав усі нерви, витягнув всю душу! А Зоя має помирати! Він, Дмитро, на своєму інвалідному візку може ще сто років по хаті кататися! Відправить Зою на кладовище — а там, дивись, ще надумає — і на ніжки зіпнеться, ще й дружину молоду собі приведе, і діточок нароблять! А їй, Зої, вже вирок підписали! Дмитро розгубився, нахнюпився, зібрав папірці, каже:«Зоє, якщо треба, то можемо квартиру продати, тобі ж, мабуть, операція потрібна?» Ще чого! Продай квартиру — і йди жити на смітник? Йому з його інвалідним візком, мабуть, там і місце! Краще б ото не придурювався, та на ноги спинався, ледащо!