*2*

*Рік тому*

— Нам обов’язково туди пхатися? — невдоволено скривився чоловік. — На вулиці вже темно, а під ногами грязюка. Того й дивись, через щось перечепимося і впадемо.

— Не бурчи, Ромочко, — ніжно відповіла жінка. — Ми до неї записалися ще місяць тому. Нечемно відмовлятися, тому що під ногами грязюка.

— Але ж так і є, Інно. Краще б сиділи на терасі і милувалися краєвидом, якщо вже приїхали.

— Знову ти за своє… — тепер жінка починала злитися. — До психолога не підемо — «Нащо гроші викидати». Побалакати теж не вдається — «І так балакаємо». «У нас все добре!» Нічого не забула? Чи є ще якісь відмазки?

— Ну, так у нас і так все добре, хіба не так?! — Роман дійсно не розумів, чим саме невдоволена його жінка останні півроку.

— Не так! — врешті-решт зірвалася вона. — У нас не все гаразд! Тож або ми йдемо до босорки, щоб вона нам допомогла відновити наші стосунки, або, я клянуся, я подам на розлучення! — обличчя Інни стало червоним, а в очах стояли сльози. Але в темряві Роман цього не бачив.

— Добре, добре, — погодився чоловік. — Ходімо до тієї відьми.

— Босорки!

— Як скажеш! Ходімо далі.

— Та ми вже й прийшли, — за двадцять метрів попереду, серед дерев, стояв невеличкий будиночок.

Пройшовши залишок шляху, Інна підняла руку, щоб постукати, але двері відчинилися до того, як вона це зробила. На порозі стояла невисока бабуся.

— Я вас вже зачекалася, — з ледь помітною хрипотою відізвалася босорка, — проходьте в хату.

— Пані Євдокіє, мене звуть Інна, а це мій чоловік Роман…

— Так-так, я пам’ятаю, хто до мене сьогодні записаний. Проходьте до хати, на вулиці вже прохолодно.

Більше нічого не кажучи, вони послухалися хазяйку будинку і увійшли. Одразу за ними з гуркотом зачинилися двері.

— Проходьте до великої зали, прямісінько по коридору, — і додала, побачивши, як гостя потягнулася до свого взуття: — Не треба роззуватися. Я зараз до вас підійду, — і пішла в одну з бічних кімнат.

Пройшовши погано освітленим коридором, вони опинилися в просторій залі, в якій так само панувала напівтемрява. Під стелею «стояла» імла.

Посередині кімнати розмістився невеликий круглий стіл з трьома стільцями поруч. До кімнати вело чотири коридори з дверима.

— Так розташовані, наче чотири сторони світу, — пошепки прокоментував Роман.

— Ш-ш-ш… — Інна легенько штовхнула чоловіка під ребра, а сама всілася на найближчий стілець.

Роман повторив за своєю жінкою і почав роздивлятися кімнату, а також коридори. Сидячи посеред кімнати, він мав можливість зазирнути в усі коридори. От тільки напівтемрява не дозволяла нічого роздивитися.

— Мені здається, чи будинок всередині набагато більший, аніж ззовні? — Роману вже не подобалася ця хата.

— Ш-ш-ш… — грізно повторила Інна.

— Вам здається, — відповіла босорка, з’явившись з-за спин своїх гостей.

— Як?.. — з переляку чоловік підстрибнув на стільці.

— Отже, любі мої… — босорка поставила тацю з трьома чашками та заварником на стіл. В одній з чашок вже було щось налито, саме її взяла хазяйка будинку і надпила гаряченького. — Що вас привело до моєї оселі?

— Ми… У нас… — Інна подивилася на свого чоловіка, сподіваючись, що він її підтримає, але Роман сидів тихо і просто не заважав. — Ми перестали розмовляти, ми стаємо чужими людьми одне для одного. Я хочу, щоб у нас все було, як раніше. Коли ми щогодини цікавилися, як у кого справи. Мені цього дуже не вистачає, — на останніх словах у неї надламався голос, і Інна мало не заплакала.

Роман зашарівся від почутого. Йому стало соромно, що не приділяв достатньо уваги жінці. Хоча, на його думку, між ними все було нормально і навіть чудово.

Потягнувшись до Інни, він спробував узяти її за руку, щоб якось втішити і показати, що він поруч. Але вона відсахнулась, наче від розпеченої пательні. І, не витримавши, розплакалася.

Тепер Роман спробував обійняти свою дружину.

— Не чіпай мене, — крізь сльози промовила Інна.

— Нічого, поплач, дитино моя, сльози змиють все погане, — босорка взяла заварник і налила щось гаряче в одну з пустих чашок. З кишені вона дістала кілька маленьких мішечків, поклала їх на стіл і стала розмірковувати, який відкрити. — Хм, це повинно тобі допомогти, — діставши якісь трави, босорка кинула їх в окріп. — Випий, тобі стане краще.

Інна ледь розрізняла протягнуту чашку через сльози і напівтемряву. Зробивши кілька ковтків, вона дійсно відчула полегшення. Жінка відчувала смак улюбленого чорного чаю, печива та зефіру. Все, як вона любить, коли лягає ввечері під ковдру. Коли важкий день позаду і попереду лише відпочинок.

— Дякую, — тихо вимовила Інна, витираючи сльози.

— А що привело вас сюди, Романе? — босорка безпосередньо звернулася до чоловіка.

— Мене? — він не очікував, що до нього звертатимуться. — Мене привела вона, — він кивнув в сторону дружини.

— І все?

— Я її кохаю, тому погодився приїхати, щоб показати, що це — не пусті балачки.

— Ви вважаєте, що цього достатньо, щоб показати своє кохання? — без усіляких образ чи прихованих підтекстів поцікавилася босорка.

— Не знаю, — знизавши плечима, чесно зізнався Роман. — Сподіваюся на це.

— А якщо цього буде недостатньо?

— Тоді… — він глянув в очі своїй дружині, — сподіваюся, це стане моїм першим кроком для того, щоб довести своє кохання.

На очі Інни накотилися сльози, але цього разу не від смутку, а від радості.

— Чудово! — голосно перервала мить босорка і плеснула в долоні. — Буде вам допомога! Але вам потрібно буде беззастережно слідувати моїм рекомендаціям!

— Ми готові, — цього разу Роман взяв дружину за руку. Вона не відсахнулася.

Без зайвих слів босорка розкрила ще один мішечок і закинула весь вміст у заварник.

— Я дам вам можливість повернути кохання, що згасає, а також довге та щасливе життя. Але це лише можливість, яку ви отримаєте від мене. Кожен повинен буде довести одне одному свою любов. Інакше ваше щастя закінчиться, так і не розпочавшись. Це зрозуміло? — босорка уважно подивилася на подружню пару.