Помилка, що коштує життя

Я вже пів години їхав ґрунтовою дорогою схилами Карпат, у пошуках потрібного поселення. 

 Машина підскакувала на кожній вибоїні в дорозі. У відкрите вікно вривався різкий запах хвої. Удалині виднілися нескінченні гірські хребти. На одному з них і має бути село Старі Мухомори.

 Через колекторів я не змінив амортизацію на машині, тому я відчував кожну яму на дорозі. 

 — Не підкажете скільки ще до босорки Євдокії?

 — Не довго залишилося. Тільки обережно їдьте, бо після дощу дорога сильно розмилась. У наступному селі вона живе.

 Я рушив далі. Надворі почало вечоріти. Ліс був темним. Високі сосни стрімко зривалися з землі та тягнули свої вершини далеко до неба. 

 Дорога звертала за старою, товстою, сторічною сосною, далі вона йшла понад прірвою.

 Їхати після дощу такою дорогою було вкрай небезпечно, але мені вже потрібна була допомога Карвацької відьми. Я був впевнений що лише вона може мені допомогти. 

 Ще приблизно п’ятнадцять хвилин їзди і я нарешті прибув до місця призначення. 

 Мене зустрічали охайні хатки, що ховалися серед густого лісу. В самому поселенні дорога також була відсутньою, якщо не брати до уваги Піщану. 

 — Де знаходиться хата босорки Євдокії? — Запитав у першого хлопчика якого зустрів.

 — Їдьте далі дорогою, сама крайня хата її.

 — Дякую.

 По селі їхати можна було трохи швидше, оскільки дорога тут була не настільки розмоклою.

 По сільській дорозі, окрім хлопчика в якого запитував дорогу, я не зустрів.

 На вулицях було незвична тиша. 

 На краю села стояла одинока злегка похилена хатина. Огорожі навколо неї не було, замість неї росли кущі бузку. На подвір'ї росли різні не відомі мені квіти й трави. 

 Як тільки я відчинив двері машини, як у ніс вдарив цілий букет з пахощів. Вони були надзвичайно різними. Солодкі, терпкі, гострі, ніжні, важкі та легкі пахощі кружляли у повітрі навколо хати Євдокії.

 На порозі сиділа молода, чорноволоса дівчина й гладила рудого котика.

 — Дівчинко, гукни мені свою бабусю.

 — Бабусю? В мене її немає.

 — Босорка Євдокія тут живе?

 — Тут.

 — То погукай її.

 — Це я.

 — Як?

 Я був зовсім спантеличеним. Ця дівчина насміхається з мене? Мені Євдокію описували як жінку, яка настільки довго живе на цьому світі, що ніхто й приблизного її віку не знає, а тут якась молода дівка каже що це вона? Нізащо не повірю.

 - ви очікували побачити мене як стареньку бабусю? 

 Дівчина залилася дзвінким сміхом.

 - взагалі то так..

 - я зрозуміла. Тож з якого питання ви до мене прийшли?

 - Мені потрібна ваша допомога з колекторами, вони вже декілька раз погрожували.

 - і скільки ж ви їм винні?

 - пів мільйона. спочатку сума була меншою, але потім проценти капали.

 - добре, я допоможу вам.

 Кіт зіскочив з колін дівчини та пішов до села. 

 - Почекайте мене тут. 

 Я не встиг відповісти як дівчина вже зникла за дверима.

 Чекати довелося не довго: через декілька хвилин вона повернулася з маленькою пляшечкою в руках.

 - повертайся додому і пий це протягом тижня кожного ранку під променями ранкового сонця. Це принесе вам удачу і ви швидше виплатите свої борги.

 - Дякую.

 - Будь ласка, але пам'ятайте: протягом тижня кожного ранку під променями ранкового сонця. Якщо зробити щось те по інструкції, то зілля принесе вам невдачу.

 Останні слова Євдокії пролетіли мимо вух. 

 Радісний, я швидко поїхав з цього села.

  Дорога додому була коротшою, чи це мені так здалося від радості що надокучливі колектори більше не будуть мене діставати своїми погрозами.

 Наступного дня, коли сонце ще не встигло показати свої перші промінчики, я чекав на терасі з пляшечкою зілля в руках.

 Як тільки з-за горизонту почали виднілися перші промені, я відкрив пляшечку. 

   Ще ніколи з таким нетерпінням я чекав ранку. Мене переповнювало хвилювання й страх, що зілля може не подіяти, тому, як тільки перші промені сонця торкнулися прозорої рідини в пляшечці: я випив її всю відразу. Ну так, а що? Раптом поки я буду її пити протягом всього тижня то удача до останнього дня розвіється. А так я відразу отримав усю удачу, і можу спокійно спати вночі.

 Зілля не мало ні запаху, ні смаку. 

 Я випив усе відразу, тому із впевненістю, що удача у мене в кишені, вирішив подивитися як йдуть справи в лісопильні.

 Дорога була не далекою і я швидко дістався до потрібного мені місця. 

 Трішки поговоривши з робітниками, на рахунок того як просуваються у нас справи та впевнившись що все добре, пішов подивитися як пиляють дерева.

 До стовбура дерева, яке пиляли, залишалося менш як десять кроків, як воно почало хилитися. Оскільки воно нахилялося не в мою сторону я продовжив шлях. Через декілька кроків подув сильний вітер і дерево почало подати в мій бік. Я почав тікати. Єдине що пам'ятаю перед тим як мене поглинула темрява, це сильний біль та злякані вигуки робітників.

 Євдокія сиділа у променях вечірнього сонця, що вже майже сховалося за горизонт, і дивилася в даль. Вона знала, що чоловік, якому вона вчора допомогла, загинув сьогодні вранці, ближче до обіду. 

 - Не послухав моєї поради та нажив собі біду. - Сказала вона котику який сидів у неї на колінах.

 Сонце повністю сховалось за обрій і йому на заміну виступив місяць. 

 З останніми променями вечірнього сонця зникла молода дівчина, і Євдокія стала старенькою, горбатою, зморшкуватою бабусею, що поспішила до своєї хатини.