Босорка. Інша

Сьогодні коло сільської крамнички було голосно. Продавчиня й та не витримала та вийшла на двір, зачинивши магазин на величезний амбарний замок, аби з людьми погомоніти. Файно вбрані жіночки, зазвичай, затримувалися тут на лавочках поспілкуватися після церкви. А як же ж? То ж вкрай потрібно визнати, чого Юлька, дочка Богдана, та що, онукою Любці доводиться, вже третій тиждень до церкви носа не каже. А ще, людоньки, чи всі помітили, яка у Олени, що Сашкова похресниця, спідниця коротка була — ледь гострі коліна прикрива! Ото неподобство! Добре хоч, як Василинка, вуйкова племінниця, у штанях не приперлася! Це ж треба додуматися — у церкву в штанях прийти! Як її батьки на місці живцем не згоріли?!

Вкрай поважне жіноцтво смакувало й пересмакувало кожного, хто бодай якесь мав відношення до Старих Мухоморів. Ця щотижнева традиція і сьогодні не порушилася, але тема сьогодні була надто цікава.

До Анюти з Петром сестра приїхала погостювати. Наче все як у людей, з чоловіком та дочкою, років десяти. Та не все так просто, як здавалося. Приїхали вони підвечір в минулу неділю, і за два дні вже у всіх на язиці були. Це ж треба, таке лихо в родині — дитина не розмовляє. Як лишень доброзичливі сусідоньки її не займали, своє мовчки робить і все тут. Ані привітатися, чи слово, яке мовити, ні. Мовчить та з-під лоба дивиться. А на вигляд така ж дівчина файна — гарнесенька, золотисті коси до пояса, волошкові оченята такі ж красиві... А от біда...

— Слухай-но, Катря, ти ж пам'ятаєш Васильову сестру, Надію? Ви ж наче разом до школи ходили?

— Йой! Яке там разом! Вона ж мене геть, старша була! Зовсім кукуха поїхала?!

— Ой йой, я то не знаю, того і питаю, я взагалі про неї лише по розмовах чула. А ти, по роках, як раз мала б її застати, чи може ти по два роки в один клас ходила, того вона й раніше вивчилася?

Свята чепурненька жінка у вишитій блюзці ледь не підстрибнула від обурення.

— Шоб в тебе кров ясна залила, курка драна, таке плескати!

— Хто? Я курка?! Саму пів села по насєстах перетягало, а я драна?! - взвизгнула чорнява молодиця. — Сама — коза дерта, й досі хвостом крутить! Вже другого чоловіка відспівала, а ніяк не вгамується!

— А заміж не в труну, можна й повторить! То тобі, нікудишній, вже не світить. — Жіночка театрально сплеснула руками. — Бідний вуйко Петро, ти ж до його лисини прилипла, як вош до кожуха!

При знайомому імені, підскочила наче вжалена, ще одна файна молодиця. Та стала підступати до першої, підпираючи боки руками.

— Який такий вуйко Петро? Яка така лисина? Ти шо, стара холєра, знову до Петра чіпляєшся? А я оце голову ломаю, від кого це він такий заряджений вже котру днину повертається! А це ти його споюєш! А жи би тобі тая горілка, курча твоя мать, поперек горла встала! Жи би твої пияки всі протверезіли враз, жи би від твоєї горілки їм глисти в печінку! Жи би...

— А най тебе качка копне! Ця, як собака бреше, а ви й вуха грієте! Ой людоньки! Здався мені той старий пень, як бабчині мешти! Сам причепився, як гімно до дошки, а мені він ні в кут, ні в двері! Сама подумай нашо він мені?!

— А жи би було!..

Дві чепурні жіночки вже ладні були перейти з позиції руки в боки, до позиції, я тобі патли повисмикую, але тут втрутилася третя.

— Дик, а шо се стресло з Васильовою сестрою? Чи то не про неї мова ся була?

— Дик, як же ж! Вона ж геть до церкви не ходила, да од кавалєрки ніс воротила! Правду тобі кажу, як сич сама в хаті сиділа.

— Та—та! І я пам'ятаю, книжки з бібліотеки в нас роками пилилися, а вона, як скажена — два-три дні — за новою книжкою йде!

— Така вся вумна—розумна, а ся вбрало, як то опудало. Штанці, якісь дідові, сорочка батьківська, чоботи чи босяка, й ходе, як той бузьок. А, як школу закінчила, то кудись у місто подалася, та й лишилася. Там за якогось паршивого гилюха заміж вискочила, і сюди до батьків ні ногою. Навіть весіллє не відгуляли!

Дві жіночки, що щойно ледь не чубилися, вже одна поперед одної язики вострили, бо їхня справа давня та всім знана, не цікава, а от про заїзжих ще не один тиждень гутарити будуть.

— Та й срав пес! Ви хочете, шоб ся інфаркт зістав?!! До чого тут вона?

— Йой! Дик, то її ж дочка до Анюти приїхала. А дівчина цяя, то Анютина двоюрідна племінниця буде. То Надька тая, бабця юйна рідна. От і кажу вам, то все не просто так!

— Та-та, я теж чула, небіж вуйка казав, шо Надька тая, робила в місті таке, шо недовповідання. От і розплачується теперечя дитина!

— Йой, люди добрі, тому ледюху збрехати, шо за вухом почухати. А я ж сама своїми очами та вухами, й бачила, й чула, як ця дівчинка на Анчиному подвір'ї з котом нявчала, наче розмовляла! І за качкою потім ходила та теж кректала дивно.

— Йой, Іванцю, і шо ся діє? У неї певно здвиг по фазі. Ото журбинка.

— Та-та-та...

— Шо поробиш. Я вже Анюті казала, най би вона їх до отця Кирила зводила, він бісів добре виганяє.

— Те шо в нього після твоєї горілки чоловіки на корках по церкві повзають, це не значить, шо в них біси сидять.

— Їдрьон батон! Ти знов за рибу гроші? Як вгріти тя по спині, може мізки з ніг на голову стануть! То все їм за те, шо до церкви не ходили!

— А ти знаєш?! Мо вони в місті де до приходу ходять? До босорки їм треба. Мо вона чим зарадить? Ти Анюті про то казала?

— Казала.

— І шо?

— Хуч би шо! Нічого вона не одповіла.

— Гонорова...

— Еге ж, гонорова..

— Най ся діє Божа воля!

— Най ся робе шо хоче!

На тому жіночки й розбіглися, бо пльотки пльотками, а корова сама себе не здоїть...

***

— От такі справи, Анюто...

— Мда... Кепські справи. Якщо й в монастирі вам не допомогли, то тут не допоможуть. Залишається тільки до Євдокії звернутися.

— Да я вже стільки «бабок та дєдок» обійшла. Лише голову дурять...

— Ну, наша Євдокія то тобі не «бабки з дєдками». То — Босорка! Вона не просто бачить чи лікує. Вона справжня... навіть не знаю, як сказати, справжня чаклунка. Це не фокуси які. Та й шо вам втрачати. Як не допоможе, то й не завадить.