Розділ 5. Княгиня Ольга

Хлопець та дівчина сиділи на пеньку на галявині перед будинком тихо перемовляючись. Окрім них тут були ще люди, але мені вони були поки не цікаві, хоча їх проблеми здавалися більш важливими.

- Проходьте. - гукнула я, вийшовши на ганок. 

Вони миттєво підірвались та пішли до мене. Зовні вони були чимось схожі. Обоє мали чорне волосся та трохи бліду шкіру. Та й одяг був дуже схожий - однакові шкіряні куртки, лаконічні джинси та підвіски з аметистами.

- Добрий день, пані Евдокіє. - привітався хлопець, коли вони зайшли у невеличку вітальню. - Мене звуть Ярослав, а це Марія. Ми музиканти. Нещодавно заснували гурт “Княгиня Ольга”. Ви напевно не чули про такий…

- Чого ж не чула? - хмикнула я, почовгавши до печі. - Те, що я живу у горах, не означає, що не знаю, що коїться навкруги. - Сідайте до столу. Зараз буде готовий чай.

Розглядаючи кімнату, гості сіли за масивний дерев'яний стіл. Я відразу поставила перед ними чашки. 

- Розповідайте, що вас привело у таку гущавину?

Відволікшись від гобелена, що зображував зелені пагорби та дівчину з рудим  волоссям, яка спиралась на меч, гості швидко перезирнулися.

“Ти зараз серйозно? - ледь не розсміялася я до темряви. - Чого тебе раптом потягнуло до шотландського стилю?” - будинок змінювався не тільки по моєму бажанню. Він іноді мав власну думку. Тепер чомусь йому здалося, що камяні стіни та люстра зі свічками буде доречною. 

- Ми нещодавно створили рок-групу. Хочемо дізнатися її майбутнє. Якою мовою краще співати? Може треба змінити наш стиль на інший?

Знявши з печі чайник я розлила напій по чашкам. Для цих гостей у мене був особливий чай: чорний без гіркоти з додаванням молока.

Подякувавши за напій, хлопець та дівчина піднесли чашки до губ, та зробили швидкий ковток.

Я сіла навпроти, щоб темряві було краще їх роздивлятися. Те, що бачив мій внутрішній зір лякало. Мені не хотілося, щоб вони поки про це знали.

- Співайте українською. Колись такі пісні будуть дуже цінуватися. А ти, хлопче купи собі чорний капелюх. Тобі підійде.

Я продовжила дивитися. У майбутньому молодий чорноволосий хлопець стояв на сцені, тримаючи однією рукою мікрофон. На його голові був незмінний капелюх Fedora, а на очах чорні окуляри. Публіка ревіла, вимагаючи наступну пісню. 

- Щось вас погано чути? - прокричав він у мікрофон. - Ну, що співати “Баладу? 

Поряд з ним на сцені стояла дівчина у такій самій шкіряній куртці. У її руках була електро-гітара. Попри темну кольорову гамму у виборі одягу, від них наче йшло світло.

Наступне ведіння змусило мене знов здригнутись. Війна…. Тіні шепотіли про неї вже давно, але навіть мені не хотілося у це вірити. 

Тут їх долі розділилися. Хлопець тепер сидів у колі побратимів, поставивши на коліно ребро гітари, та співав:

І вона шепотіла - "навіки твоя"

Але страх знов колов її груди.

Бо страшна та війна, забирає усіх,

Кого серце її знов полюбить.

А дівчина Марія стояла на сцені співаючи цю саму пісню на благодійному концерті. 

У першому ряду я помітила знайомі дівочі постаті. 

“Якою ж непередбачуваною може бути доля…”

- Попереду на вас чекає багато випробувань, але ви їх подолаєте. Головне не сходьте зі стежки. 

- Пані Евдокіє, чого ви плачете? - зойкнула Марія. - Ви побачили, щось страшне?

Тільки зараз я помітила, що по зморшкуватій щоці тече сльоза. 

- Я поки не можу вам це сказати. Просто робіть те, що я сказала та й буде вам щастя. - кинула я, встаючи зі столу. - Вам уже пора.