Розділ 4. Тонка грань між магією та психологією

Переступивши поріг невеличкого дерев'яного будинку, Аліна відкрила рот. Усередині він зовсім не був схожий на те, що вона побачила з вулиці. 

За великими, до підлоги, вікнами виднілися гірські пагорби. Біля викладеного цеглою каміна стояв невеликий шкіряний диванчик та журнальний столик.

Трохи подалі великий обідній стіл з натурального дерева та гвинтові сходи, які скоріш за все вели на другий поверх. 

- Проходь, не стій на порозі. - усміхнулася я від того, як разом з захопленням вивітрювалися з її голови думки про мене, як страшну відьму. 

Аліна розгублено ще раз обвела кімнату поглядом. 

- Це магія? Будинок зовні виглядав геть інакше.

- Трошки є. - коли дівчина врешті сіла, я всунула у її долоні чашку. - Не бійся. Це просто чай. Ти напевно замерзла з дороги.

Аліна прислухалась до себе. Попри літню спеку у лісі було доволі прохолодно. Тому вона подякувала за чай, расслабившись. 

Я сіла з іншого краю дивану, взявши іншу чашку з підносу. Декілька хвилин пройшли у тиші, а потім її серце знов почало шалено битись. Мене дивувало, що вона жодного разу не подумала про те наскільки страшною я була. Наче дівчину не хвилювали ні ті червоні очі, ні вкрите бородавками обличчя. 

Я тихо хмикнула, чекаючи.

- Чим ви мені допоможете? - нарешті, відставивши чашку на стіл, спитала вона. - Дасте якесь зілля, щоб повернути Максима?

- А він тобі справі потрібен? - зробивши невеликий ковток, спитала я.

Дівчина задумалась.

- Я його кохаю.

- Розкажи мені про нього. 

Темрява показала мені її життя від самого народження та до миті, як вона ступила у ліс. Тому, я знала усе, щоб скласти у голові пазл. 

- Він хороший. Добрий. Коли ми познайомилися він кожен день писав мені “добрий ранок, сонечко” та “спокійної ночі”. Він зовсім не схожий на інших хлопців.

- Справді хороший. Що ж сталося далі? 

- Я не знаю… Він раптом змінився… 

Перевівши погляд я помітила, як темрява почала клубочитись біля ніжки журнального столика. 

“Ще не час” - подумки звернулась я до темряви і та миттю зникла.

- Деякий час я намагалася працювати фрілансером. Малювала обкладинки для авторів самвидаву. Замовлень було небагато. Бо автори такі ж бідні, як художники. - зітхнула вона. - Але мені дуже подобалося.

Потім Аліна непомітно для себе почала розповідати, що побачила проект, який міг відкрити їй шлях у видавництво. Тоді сталася велика сварка з Максимом і вона на гарячу голову видалила свій аккаунт, та почала шукати “нормальну” роботу. 

Максим після вибачався та казав, що як ніхто вірить у неї. Але на той час проект вже закінчився. Аліна прийняла це, як знак.

Вона ще намагалася щось малювати, але потім на офіційній роботі додалося справ і вже не було ні на що часу. 

- Максим дуже гостро реагував, коли, я казала, що хочу звільнитися. Він кричав, що йому набридло слухати мої істерики. Усі працюють. Усім важко… 

- І що ти? - додавши у голос більше зацікавлення, спитала я.

- Я намагалась плакати так, щоб він не бачив. Але не завжди виходило. А ще його друзі… Відколи ми стали жити разом ті часто залишалися у нас на ніч. Я була не проти. Бо краще вже так, ніж коли він десь гуляв усю ніч… Я так не можу… Він не бере слухавку, а я переживаю. Невже важко написати, що вже прийшов додому? 

- Ясно. 

Аліна продовжила свою розповідь. На моменті,  коли розповідала про те, що була згодна бачити його хоча б сплячим поряд, вона почала нервово накручувати на палець світле пасмо волосся. 

- Ви думаєте я погана? - це був перший раз, коли вона підвищила голос. - Я ж не така як його колишня. Я була хорошою. Я була…

Дівчина замовкла, ніби забула, що хотіла сказати. 

- Що мені тепер робити? На що я стала схожа? - тихо схлипнула вона піднявши на мене вологі карі очі.

- На людину, яка поставила комфорт інших вище за власний, та захлинулась. - спокійно відповіла я. 

Вставши з дивану, я пішла за чайником, щоб ще налити чаю. Темрява знов сгустилась, але тепер вона прийняла обриси собаки. Я швидко глянула туди де сиділа дівчина, та коротко кивнула темряві. 

- Ви мені допоможете? - тихо спитала Аліна, коли я повернулася, щоб налити у її чашку ще чаю. 

- Раз ти наважилася кинути все та прийти сюди, я тобі допоможу. Але тобі треба згадати ким ти була на початку. Зможеш?

Дівчина на якийсь час замислилася.

- Думаю зможу. Ви мені дасте якийсь план дій?

- Хитра яка. - по доброму розсміялась я. - Добре. Не повертайся додому, краще зніми ту кімнату. Маленька, але вона тобі сподобалася. Та й сусіди там гарні. А потім малюй, як тільки з'явиться вільна хвилинка. 

- А як же робота?

- На роботу доведеться влаштуватись. На перший час. Але у тебе з нею не буде проблем.

- Дякую,... пані Евдокіє. Я спробую.

- Спробуй, спробуй. А щоб заспокоювати нерви візьми чай. З ним ти зранку будеш мати більше енергії.

- Зізнайтеся, ви ж цей чай даєте не просто так?! Це такий рекламний хід? Маєте потім відсоток від продажів? - раптом захихотіла вона. 

Мені захотілося від полегшення видихнути. “Ну нарешті вже почала жартувати. Значить на правильному шляху”

- Ох, розкусила стару жінку. - я й сама розсміялась, дивлячись, як її очі наповнюються зовсім іншим блиском. 

Коли вона допила свій чай, я провела її до дверей. 

На вулиці вже чекали інші люди, доля яких була нерозривно пов'язана з долею нашої країни.