Розділ 3. Якщо на долі написано

Аліна зупинила машину та визирнула із вікна.

- Що я тут забула? - вголос подумала вона. 

Після того випадку на даху вона відразу ж написала на звільнення. Це далося важче ніж вона собі це уявляла. Начальник розірвав заяву, кинувши в обличчя. Справи в їх офісі йшли погано, тому втратити співробітницю він не хотів. Хоч нічого не робив, щоб ті не розбігалися, як щури з тонучого корабля. 

На наступний день вона взяла лікарняний та не вийшла на роботу. Начальник лютував, кричучи їй у слухавку, що йому байдуже, нехай навіть з температурою під сорок йде працювати. 

Раніше вона й ходила. З температурою, у вихідні. На щастя у відпустці їй ніхто не телефонував з роботи. Бо у відпустку ніхто її тоді не пустив. Через те, що колега пішла у дикрет її роботу начальник перекинув на Аліну.

Тепер вона була за багато кілометрів від роботи. Нова заява на звільнення вже лежала на столі начальника. А після повернення з Карпат, Аліна планувала поїхати до батьків.

Старі Мухомори були звичайним селом. Нічого не виказувало, що тут ставалися містичні речі.

- Краще б ти замість бензину ті гроші на нову аренду квартири витратила. - буркотіла вона, заглушаючи мотор. 

Людей у невеликому селі було на диво багато. Вийшовши з машини, дівчина попрямувала до групки людей, що стояли ближче до неї.

- Добрий день. Ви не підкажете, де живе відьма? 

- Он стежка. Вона приведе вас до будинку босорки. - вказав хлопець з чорнявим волоссям. - Головне не сходьте з неї.

Аліна поки збирала речі трохи почитала в інтернеті за цю дивну жінку. Якби не відчай, вона б нізащо не погодилася піти до настільки страшної істоти. 

- А ви також до неї? Можна приєднатися до вас? - у надії спитала вона.

- Нам сказали, що босорка поки не може нас прийняти. Вона чекає на когось. Тому нажаль. 

- Тоді й мене вона навряд прийме. - зітхнула дівчина, відійшовши. 

Стежка до будинку карпатської відьми йшла через ліс. Потоптавшись на місці, Аліна рушила до неї. Якщо відмовить, то просто поїде геть. Все одно нічого втрачати. 

Стежка була викладена камінням, вже стертим від сотень пар ніг. Напевно по ній багато ходили. Поправивши ремінець рюкзаку, Аліна пішла на зустріч з дивною жінкою. 

Пройшла година, а кінця краю не було. Якби їй час від часу не зустрічалися люди, дівчина вже повернула назад. Ліс виглядав непривітно. Ніхто сповна розуму не став би сходити зі стежки. Скоріш за все тут жили дикі звірі. Але якщо тут так часто ходили люди, тоді вони вже звикли до них в не нападали.

Спідкнувшись о корінь, що виліз між каміннями, Аліна ледь не впала на стежці. Повернувши рівновагу вона побачила біля дерева красиву чорноволосу дівчину. Вона сиділа, тримаючи у руках мобільний телефон та ридала. 

Аліна не змогла пройти повз та підійшла до неї. 

- Вам потрібна допомога? 

Брюнетка витерла тильною стороною долоні сльози, щоб побачити, хто стоїть перед нею. 

- Ви йдете до босорки? - у її очах спалахнув  вогник божевілля. Аліна кивнула. - Не ходіть! Ця відьма! - і знов дівчина зайшлася плачем, проклинаючи усіма словами стару босорку. - Я прийшла до неї за допомогою, а вона… - долоні стиснулися у кулаки. - Вона позбавила мене найціннішого. 

Аліна відчула, як тугий клубок став у горлі. Йти до таємничої босорки перехотілося. Діставши з рюкзака пляшку з водою, вона запропонувала її незнайомці.

- Я була письменницею. Популярною. Але вона… Вона своєю чорною магією змусила мене видалити усе. Єдине, що пам'ятаю, як йшла по стежці, а потім, щось чорне промайнуло під ногами. Я подумала, що то змія. Я боюсь змій. Вона моїми пальцями усе видаляла! Немає у мене ні акаунту в інстаграм. Жодної книжки на Букнет. Єдине, що я знайшла про себе в інтернеті, це фото з відпочинку у Шотландії. І то воно було на старому акаунті. Тепер я пусте місце! 

- Невже можна ось так швидко все видалити?

- Я також думала, що хоча б інстаграм відновлю, але він зник, ніби й не було. Створити новий акаунт з тим самим ім’ям не можу. Скрізь видає помилку, коли пишу своє ім'я. Навіть повідомити читачам, що я ще існую не можу.

Дівчина палахкотіла від гніву. Аліна вже прийняла для себе рішення повертатися, як подалі на стежці з'явилася стара жінка. 

Письменниця схопилась на ноги, кинувшись з кулаками на неї. Але незнайомка несподівано розчинилася у повітрі, щоб з'явитися у іншому місці.

- Залиш її. Пішли зі мною. - жінка простягнула до Аліни вузлуваті пальці. 

- Ні. - дівчина відсахнулась від неї. - Я не хочу ось так…

- Не будеш. Тобі більше нічого втрачати. Ходімо. Я на тебе вже давно чекаю. 

Аліна недовідливо зиркнула на простягнуту руку. Жінка була права. Її пекло не закінчилося після звільнення. Коли вона повернеться до батьків вони її з'їдять за те, що пішла з такої хорошої роботи. 

Зітхнувши, Аліна провела сумним поглядом Письменницю, яка тепер тільки й могла, що гнівно стріляти очима. Дівчина навіть не встигла торкнутися босорки, заклякнувши.

- Пані… - коли вони відійшли трохи далі, наважилася спитати Аліна.

- Зви мене Евдокія. - ніби прочитавши друге запитання у думках, жінка відповіла. - Усе з нею буде добре. Побісится, поплаче. А якщо воно їй було так потрібно розпочне спочатку.

- Ви хоч знаєте, як це? Розпочинати з чистого аркуша? - гнів переповнював Аліну.

- Знаю. Тому й кажу. Гріх на ній. - не спираючись, жінка несподівано вирішила пояснити. - Надурити мене захотіла. Зло на суперницю кликала. От я й повернула їй його.

- Але це несправедливо. Книги для неї були сенсом життя. Вона стільки у них вклала. Я художниця! Я знаю, як це важко, щось створювати.

- Якби вона чесно визнала, що заздрить суперниці, я б їй допомогла. Та дівчина, ночами не спала, пишучи свої книжки. У неї є мала донька, яка дуже часто хворіє і усі зароблені гроші йдуть на лікування. Те, що вона популярний автор це повністю її заслуга. У кожного своя доля.

- А як же погрози?

- Не було жодних погроз. Вона підробила скріни. Напевно, думала, якщо я живу у лісі, то нічого не розумію. Але я завжди знаю правду.