Розділ 1. Тіні, що шепочуть

Мене огортав, немов дитину, темний ліс, заколисуючи безліччю звуків. Я вже годину сиділа на траві, опустивши вузлуваті пальці у крижану воду струмка, та слухала. Мої очі були заплющені, але від цього я не переставала бачити усе що відбувалося навкруги.

Десь далеко, там де не видно навіть силуету давніх гір, шалено билося чиєсь серце. Скоріш за все це була молода дівчина. Вона, щось шепотіла сама до себе, погойдуючись на стільці. Її тонкі бліді пальці нервово стискали паперову серветку. Ще мить і всередині неї наче вибухнув вулках. Кинувши серветку на стіл, вона схопилася на ноги.

Її серце шалено калатало у грудях, бажаючи назавжди зупинитися. 

У офісі на десятому поверсі було душно. Зайняті своїми справами люди не звертали на неї жодної уваги. 

Швидкими кроками дівчина пішла до ліфту та натиснула кнопку останнього поверху. 

П'ятнадцятий.

Двадцятий…

Нарешті пролунав дзвінок і двері скляного ліфту відчинилися. 

Подолавши сходи, дівчина піднялася на дах, де знаходився оглядовий майданчик. Це місце Аліна любила. Він був схожий на невеликий райський сад.

Вона приходила сюди щоб подихати свіжим повітрям після чергової істерики начальника. Вона вже звикла, що він, якщо йому щось не подобалося, рвав на шматки роздруковані файли, які йому приносили. 

Аліна ніколи не хотіла працювати у компанії. Вона ще з дитинства мріяла стати художником та малювати ілюстрації до дитячих книжок. Але доля склалася по іншому.

 Їй довелося залишити усе, щоб приділяти більше уваги хлопцю. Хоч він не розділяв її інтересів, вважаючи, що усі художники бовдури, яких виженуть на вулицю, через те, що вони не будуть мати грошей на оплату квартири. А такі як він потім буде своїми податками утримувати цих безхатьків. 

То був перший дзвіночок. “Чого ж вона тоді від нього не пішла?” Можливо просто нікуди було йти…

Вона прожила марне життя. 

Намагаючись втекти від надмірного контролю батьків знайшла собі хлопця та переїхала до нього у Харків. На початку він був майже ідеальний. Але через рік щось змінилося. Можливо виною цьому стала вона сама. Не треба було жалітися йому на свою роботу. Якби він не бачив її сліз було б краще. Не треба було жалітися на начальника. Не треба було розказувати про мрії стати художником. Все одно у неї немає таланту. 

Може тоді б Максим не пішов від неї. Його нова дівчина набагато красивіша за неї. І вона художниця фрилансер.

Руки ледь тремтіли, коли вона схопилася ними за перила. Унизу вирувало життя. Там ходили люди, лунала гучна музика. А тут панувала тиша.

Сльози вже без перестану текли щоками, залишаючи брудні борозни від тущщі.

Чомусь саме у цю мить її серце підстрибнуло і наче завмерло. 

Сидячи далеко у Карпатському лісі я здригнулась, відчувши, як біля цієї дівчини почала згущуватися ненависна мені постать у чорному балахоні. Вона шепотіла до неї, обіцяючи спокій.

І дівчина її слухала, ставши однією ногою на край даху. Тепер її відділяло від невідворотнього тільки огородження. У неї вже не було ніяких думок. 

Нахмурившись, я направила свою думку у її голову.

“Приходь до мене, Аліно. Я допоможу тобі знайти свій шлях”. 

Її свідомість раптом стрепенулась. З очей зник туман. Вона розгублено кліпнула, а потім злякавшись того, що збиралась зробити, відскочила подалі від краю.

- Хто тут?!

“Приїджай у село Старі Мухомори та запитай босорку. Люди покажуть тобі шлях до мене. Якщо не злякаєшся та прийдеш, я гарантую, що на тебе буде чекати щаслива доля”

Зітхнувши, я покинула її голову, знов повернувшись у ліс. Більше нічого зробити не могла. Тепер усе залежало лише від неї. 

Вставши з трави, я пошкандибала до свого будинку. Тіні, що привели мене до струмка зникли. 

Не часто моя сила поводилась ось так. Мені вже самій стало цікаво, що то за дівчина, яку так хотіли врятувати до цього бездушні тіні.