Розділ перший і єдиний

Віра невпинно бігла вперед. В одній її руці була важка торба із супермаркету, повна наїдків та всього потрібного для дому, в іншій —  великий пакет з яблуками. Він просто не вліз до решти закупів, а тому був обраний за перевагу, що відновлювала її хиткий баланс. Тендітні пластикові ручки небезпечно натягнулись і от-от могли обірватися, але до мети залишилось зовсім трошки. Тільки б добігти до зупинки. А там вже Віра щось вигадає... 

З плеча жінки постійно злазив такий само важкий маленький жіночий рюкзачок, який чоловік іноді називав “цеглоносом”. І не дивно. Ви зазирали хоч раз у невичерпне нутро жіночих торбинок? Тому вмісту позаздрить навіть найзатятіший турист, бо там є ВСЕ. І для всього.

Попереду блимав зеленими секундами світлофор і Віра прискорилась. Коли жінка дісталась переходу їх уже залишилось шість.

“Встигну!”

Впевнена думка виринула з бурхливої круговерті, котру завели її посестри. Ті ширяли в голові наче сполохані птахи й Вірі ледь вдавалось зловити за хвоста хоч якусь. От зараз вона дістанеться їх квартири і там треба прибрати, бо в їх старшого Максимчика, як завжди, було своє відчуття чистоти й ладу. Потім вечеря: обіцяла голубці. Між цим треба якось вклинити створення бантиків для Мар'янки, що мали доповнити образ феї для завтрашнього свята у садочку. А ще дати лад пранню та розібрати вже чисті речі. Боже! Забула купити сусідці картоплі! Та нічого. Купить в магазині біля дому. Звісно, доведеться вислухати, що ця не така, як на базарі і точно з хімікатами... Та вже якось буде.

Жінка зробила рішучий крок та пішла вперед.

Це не було неочікувано, проте… Десь на середині шляху світлофор блимнув червоним, наче йому підбили око і в ньому луснув капіляр. Віра прискорилась. Автівки з протилежного боку почали поволі рушати, надаючи жінці шанс добігти до тротуару. І та вже майже дійшла до рятівного бордюру та стала на нього одною ногою коли багатостраждальні ручки нарешті луснули.

Два з половиною кілограми рум’яних, соковитих, пишних яблук наче м’ячики котилися проїжджою частиною, де по них, не притишуючи руху і абсолютно не соромлячись, затято їздили колеса автівок. За якусь мить більша частина плодів просто на очах у засмученої Віри перетворилась на бридке пюре. На мить їй здалося, що світ довкола затих. Ба більше — просто оглух. У горлі зав’язався тугий, гіркий клубок із жалю. Жінка опустила погляд і помітила єдине вціліле яблуко, котре зручно вляглось на зливовій решітці під бордюром. Коло самісіньких її ніг. Воно здавалось навіть не побилось. Рум’яні боки були неушкодженими та без жодної вищербини.

Це ж всього лише яблука. Восени таких можна купити цілий мішок за безцінь. Але Мар’янка так їх любить і Віра мріяла потішити доньку. А тепер доведеться повертатись до магазину. Відтак, часу на решту справ може просто не вистачити.

Перша сльоза покотилась щокою.

Вона просто втомилась. Забігалась. Інакше  не плакала б тут на переході над отим вцілілим яблуком. Віра повільно присіла, підняла соковитий плід, а потім роззирнулась у пошуках невідомо чого. Очі натрапили на невелику алею просто за зупинкою. Лавки там були на диво порожніми, хоча днина стояла найпрекрасніша: сліпуче сонце, заливало останнім теплом синє жовтневе небо і раз по раз визирало промінчиками поміж жовтогарячого листя. Наче у хованки гралось.

Жінка й сама не розуміла, як сюди дійшла і виявила себе уже на лавці. Пакет стояв просто на асфальтованій стежці, а в правій руці все так само спокійно лежало вціліле яблуко.

— День сьогодні дійсно прекрасний.

Віра здригнулась. Поруч стояла звичайна літня жінка. Таких на Полтавському ринку в базарний день по три штуки на квадратний метр. Невисока, охайна, у квітастій хустині підбитій блискучими люрексовими (*металізовані блискучі нитки, які додають до тканини) нитками. Чомусь саме ця деталь здалась Вірі чи не найдивнішою. Вона давно вже не бачила бабусь у хустках, а таку пам’ятала ще у своєї ж прабабці…

Стара привітно посміхнулась і жінка байдужо поглянула на рядок жовтуватих зубів.

— Час. –  продовжила стара. – Дуже рідко вдається знайти його, щоб помилуватись такою красою.

Бабця присіла поруч і Віра наче тільки зараз розгледіла кілька бородавок на старечому лиці. Вона здивовано поглянула на бабцю, що так несподівано увірвалась в її реальність і трохи відсунулась.

— Я перепрошую, Ви щось…

— Яке смачне у вас яблуко. – перервала її незнайомка. – Можна?

І не дочекавшись Віриної відповіді, вихопила плід з її пальців і смачно вгризлась у нього хиткими, на перший погляд, зубами. В усі боки полетіли бризки солодкого соку.

— Яке ж яблучко! Райське! – не звертаючи уваги на шоковану жінку, причмокуючи говорила незнайомка.

— Та воно ж… – отямилась Віра. – В пилюці… Отам…

Жінка несміливо вказала рукою в бік проїжджої частини, якою жваво їздили автівки.

— Та то не біда. У мене в дитинстві бідно було. Яблука й ті на вагу золота. То було, як знайдеш одненьке десь в садку, то й байдуже і на пил, і на бруд… Їси, аж вуха завертає. Не біда, не біда.

Незнайомка все повторювала ці слова й Віру почало знову накривати розпачем.

— А те, що себе не шкодуєш то недобре. – раптом почала правити іншу розмову стара.

— Незрозуміла? – віра звела брови до купи і сторожко поглянула на дивну бабцю.