Босорка. Незавершена справа

— Угу... І тут ще такий молодий заправник. Високий, підтягнутий, м'язи ого... — з придихом розповідала Валентина, дивлячись на чоловіка вже немолодого, миршавого і невеличкого зросту. — Так і грається своїми м'язами.
— В плюс десять? — Недовірливо пролунало з того боку.
— Ну то й що. Він такий гарячий мачо...
— Валю, от нащо ти мені це розповідаєш? — Чи то сміється, чи то трохи сердиться. Більш за все, що все разом.
— Хочу, щоб тобі стало соромно, що ти не поїхав зі мною. — Зітхаючи відповіла жінка. — Я знаю, що ти не міг і в тебе робота. Вона в тебе завжди і вдень, і вночі.
— В тебе теж, — буркнув.
— В мене теж, — погодилася, — проте я знаходжу час на нас і на домашні справи...
— Так, досить! Мені треба працювати! Ти сама собі вигадала проблему, сама надумала і сама взялася страждати фігнею. От серйозно, Валю, ти доросла жінка, маєш медичну освіту і добре розумієш, що ти звинувачуєш себе в усьому, а повинна відпустити вже Галю. Вона в тебе непутяща була і твоєї провини в цьому немає. Все! Не хочу більше про це! Як доберешся — набереш.
    Валя поклала телефон на пасажирське сидіння і знову поглянула на чоловіка, який заправляв автомобіль попереду. На серці лежала груда сумнівів, докорів, переживань і страху, чого вже критися. Вона вперше сама долала таку відстань, через усю країну, щоб зустрітися з якоюсь старою бабцею та отримати відповіді. Мабуть, правий Леонід, що вона трохи схиблена. Та інакше вже не могла.
    Жінка втратила спокій і вже іноді здається, що ось-ось збожеволіє. Щоночі їй сниться покійна молодша сестра. Спочатку вона снилася час від часу і Валя не розуміла, що тій потрібно. Бідкалася, просила вибачення, говорила про якусь незакінчену справу. Скоро рік як не стало Галини й тепер щоночі вона у снах приходить до неї. Чоловік, з яким в шлюбі вже одинадцять років, рекомендує сходити до психолога. І Валентина сходила, але це не дало результату.
   Вона відчувала, що щось надприродне є в усьому цьому і намагалася розібратися. Ходила до екстрасенсів, навіть свічки ставила в храмі, — все було марно.
Сама Валентина працювала старшою медсестрою в перинатальному центрі. Їй доводилося працювати з важкими дітками. І одного разу, коли, здавалося, та й усі були впевнені, що малеча не житиме, та дивним чином видужувала, почала набирати вагу.
«Замовлена,» — сказала мати. А потім розповіла, що їздили в Карпати до бабки, та і витягла новонароджену з того світу, виторгувала. Це була остання надія. І взявши адресу бабці, Валя поїхала за відповідями.

    «Треба було в Івано-Франківську переночувати, а ранком їхати далі,» — докоряла собі жінка. Вже темніло, дорога вузька і все вгору. Навігатор показував, що ще п'ять кілометрів і будуть ті самі "Старі Мухомори".
    Через кілька кілометрів фари раптово вихопили людину на дорозі. Скрізь скрип гальм і скажене серцебиття, Валя дивилася на силует, що вперто рухався вперед, навіть не зійшовши на узбіччя. Неквапливо і важко рухаючись прямо по проїзній частині поверталася бабця. Це вже Валентина розібрала, як під'їхала ближче.
— Доброго вечора, шановна. Чи не до "Старих Мухоморів" йдете? — Відкривши скло запитала.
— Ато ж куди ще? Попереду тільки вони.
— То сідайте, підвезу. — Запропонувала.
— Я тебе, дочко, не знаю.
— То познайомимося. Йти ще далеко. Сідайте, я Вас не скривджу, — сміється.
— Хм, — хмикнула старенька з-під хустки, здалося засяяли очі, точнісінько як в кішки.
«Чортівня,»— подумала Валя.
    Бабця стогнучи сіла в машину і вміло пристебнула пасок, немов не вперше сидить на пасажирському сидінні. Жінці навіть соромно стало, що вважала "Старі Мухомори" такою глушиною, що немов старенькій і їздити в машині не доводилося.
    Валентина дивилася на дорогу, а думки скакали одна поперед одною. По-перше, і зараз найголовніше, де зупинитися на ніч. По-друге, де їй знайти ту відьму, чи знахарку, чи як там її правильно.
— Босорка чи хтось каже босорканя, — відізвалася пасажирка і Валя з несподіванки навіть кермом вильнула, геть забула, що в машині не одна.
— Я що, це в слух сказала? — Запитала не повертаючись до бабці, продовжуючи зосереджуватися на дорозі. Ще й саме зараз в'їжджали в село. Навкруги було темно, тільки іноді деінде в вікнах горіло світло. Дорога правда була асфальтована. Десь попереду горів ліхтар.
— Чому так темно? — Запитала бабцю і ледь не закричала. Бо не було ніякої бабці. Валя сиділа в машині сама. Сироти побігли по шкірі й жінка швидко перехрестилася оглядаючись. Було не просто ніяково, а моторошно.
— Божеволію, геть божеволію. —Шепотіла.
    Вже хотілося повертати назад. Дурна і безглузда була ідея сюди їхати.
Тук-тук, хтось постукав у скло і Валентина щодуху закричала. Прийшла в себе, коли двері з її боку відкрилися і до салону заглянув чоловік.
— Нагнав му страху? — Посміхається.
— Що? — Розгублено.
— З вами все гаразд, питаю? Я вас не хотів налякати. Вибачте! Дивлюся ніч, якась машина приїхала, номера не місцеві.
— Ага-ага, так я це... приїхала, — від хвилювання не могла зібратися.
— Бачу, — посміхнувся чоловік, — дідько го сюди приніс.
— Це Мухомори?
— Старі.
— Авжеж. — Валя нарешті заспокоїлася. — А де тут у Вас можна зупинитися?
— Ніде. У нас немає готелів і ресторанів теж нема, — чомусь враз чоловік перестав бути привітним. — А чого це Ви пані, вніч приїхали?
— Я до місцевої знахарки приїхала, але з часом не розрахувала.
— У нас тут кожна друга знахарем, тобі яку?
"Який неприємний чоловік,» — подумала жінка, — «а спочатку такий усміхнений був.»
— До головної, — відповіла різко.
— А головна у відпустці.
— В якій?
— У звичайній. Чи вона не людина, щоб відпочивати. Знаєте скільки вас тут таких приїздить? Кому поворожити, кому приворожити, комусь грошей треба більше. У кожного своя біда. — І так уважно дивиться на розгублену відвідувачку. — Так що стомилася наша Євдокія. В гори подалася.
— А коли повернеться? — Надія з кожною хвилиною танула. Що ж тепер робити? Чи даремно таку відстань долала?
— Не встиг єм сі обернути.
— Не зрозуміла...
— Випало ми з гадки… забуваю, по нашому, що Ви не місцева. Кажу, що скоро вернеться. Зазвичай тижня зо два відпочиває.
— Що ж робити, я аж зі сходу приїхала? І повернутися з нічим не можу? І залишатися чекати не маю можливості. — Ладна розплакатися від розпачу і невдачі. Адже так надіялася.
— Не знаю чим зарадити, — пом'якшав голос чоловіка, — а от з ночівлею у Матвіївни можна спитатися. Це до магазина, он де ліхтар горить і направо. Шоста хата.
    Зрадівши що не доведеться потемній вертатися до міста, подякувала і поїхала, куди чоловік вказав.
    Звернула начебто правильно, от тільки хати було всього чотири. Може не туди повернула? Треба було наліво, а вона щось переплутала. Почала розвертатися і розгублено зупинилася. Бо була біля магазину, де горів ліхтар. Хотілося вилаятися, а ще краще опинитися дома, у своїй квартирі, в теплі. Пригорнутися до Льоні та подивитися з ним якийсь фільм. Останнім часом геть рідко вдається побути разом. Валі раптом так себе шкода стало. Все в неї в житті з перепонами й складнощами. Їй вже 36, а чи щаслива вона? Хоча гріх скаржитися. В неї є житло, люблячий чоловік, гарна робота, де вона відчуває себе потрібною. Здавалося б все добре. Тільки лежить на серці тягар, що не змогла виховати й дати все для Галі. Якось не склалося в них. Валентина взяла на себе виховання молодшої сестри, коли бабусі, яка їх виховувала, не стало. Різниця між ними була в 9 років. Тож ні спільних інтересів, ні однакових поглядів на життя.
    Галя у свій підлітковий вік геть з'їхала з котушок. Ані людей не стидалася, ані бога не боялася. Школу покинула, зв'язалася з поганою компанією, втікала з дому, доводячи свою сестру до нервових зривів, а потім наркотики та передозування. Валя залишилася сама в цьому світі, без жодної рідної людини. Один лиш Льоня був поряд. Були б хоч дітки, але... на жаль, вона виявилася безплідною. Тому працюючи старшою медсестрою з сумом і болем дивилася на нещасних, хворих або недоношених дітей і віддавала їм свою любов і турботу. Можливо треба було віддати все це своїй сестричці, тобі б не мучили б докори сумління і не приходила б покійниця кожної ночі. Жінка потерла долонями стомлене обличчя, примружила очі й важко зітхнула. Відкривши їх побачила, що так і стоїть під ліхтарем біля магазину. Вийшла з машини та вдихнула на повні легені повітря.
 
— Добре як, — задоволено прошепотіла, коли вечірня прохолода потрапила до легенів. Повітря було настільки чистим, що аж пекло у грудях, від надлишку кисню, навіть в голові запаморочилось.
— Так, в нас дихається файно, не те, що в місті, — почула ззаду.