Невручений подарунок

У відчинене вікно купе долинав теплий легкий вітерець. Липи, що заполонили сквер біля залізничної станції, тільки починали цвісти, розпилюючи в повітрі солодкуватий аромат. Кілька лавок в тіні дерев пустували, не рахуючи кількох липових листків, зірваних вранішнім вітром.

Заскреготівши колесами об рейки, зупинився потяг, випускаючи єдиного пасажира, що мав намір вийти на станції.

Чиркнула металева бензинова запальничка з вигравіюваним на ній малюнком оголеної дівчини. Захар підкурив сигарету і затягнувся тютюновим димом, одразу закашлявся. Давно вже він не палив. Останній раз затягувався цигаркою рік тому, на своє тридцятиріччя, саме в той момент, коли разом з товаришем потрапив у ДТП. Тоді ж він і ногу втратив. І друга. 

За тиждень йому виповнюється тридцять один, а от Іванові назавжди залишиться тридцять. Тягар вини прибивав його до землі і не давав дихнути, позбавляючи навіть змоги подивитися вперед і вгору. А протягом останніх кількох місяців Іван приходив до нього уві сні щоночі і вимагав віддати його подарунок. Потім образ друга розвіювався і на якусь мить з’являвся образ дівчини з сумною посмішкою. Щоразу Захар прокидався і в його вухах так і звучало голосом Івана: «Віддай мені мій подарунок». Один і той самий сон протягом кількох місяців. 

Перші кілька разів Захар просто відмахувався, заспокоюючи себе, що це просто сон. Наближаються роковини того злощасного дня, тому і неспокій на душі, тому і сни такі сняться. Гра підсвідомості. Проте вже за тиждень він неабияк почав перейматися цим і почав помалу носити на могилу до друга подарунки, що той йому колись робив.

Вже майже все, що той колись дарував йому, відніс на кладовище: як от бейсболку, що той привіз з відрядження, чи брелок до ключів, навіть відкривашку для пива і ту відніс. Вже нічого на згадку не лишилося, а той все приходив і приходив ночами, позбавляючи Захара спокою і здорового глузду. 

Здавалося, єдиний подарунок, що він не віддав Івану, то було його життя. Але ж не може небіжчик вимагати його власної смерті! Чи може? Хто зна. Вже всякі думки неконтрольовано лізли в голову.

Мати Захара, не витримавши такого стану свого сина, знайшла адресу старої босорки, про яку легенди ходять. Ледве вмовила його поїхати до Євдокії, що мешкає в Старих Мухоморах, посеред Карпатського лісу, під величними смереками, посеред різнобарв’я трав.

Не вірив Захар у всілякі ворожіння і магію, проте і сил терпіти ці дивні сни вже не мав, починав по-тихеньку втрачати розум. Якщо і цей візит не допоможе, то може час вже до психіатра звертатися.

Потяг двічі просигналив і поволі почав свій рух, залишаючи чоловіка одного на пероні. Захар поглянув на годинник, пів на третю дня. Автобус до Старих Мухоморів аж за чотири години, а подолати відстань у сорок кілометрів пішки йому не під силу. Ще за часів, коли мав обидві здорових ноги, він не надто полюбляв піші прогулянки, а зараз, коли його ліва нога пластмасова, й поготів. 

Обійшов Захар залізничну станцію по колу і опинився на майданчику таксі.

— Не густо, — мугикнув собі під ніс, здибавши на тому майданчику всього одну пошарпану «копійку» з тріщиною на лобовому склі і шашечками на даху. — Скільки до Старих Мухоморів?

— Чотириста, — байдуже відповів таксист, спираючись рукою на дах автівки.

— Ого, — присвиснув Захар, — Може за триста домовимось?

— За сто можеш автобуса почекати, — буркнув таксист, ховаючи єхидну посмішку поміж густих чорних вусів.

— Чистої води обдиралівка. Триста п’ятдесят.

— Поїхали, — таксист зблиснув своїми золотими зубами і вмостився за кермо, — до Євдокії прямуєш?

Захар оторопів на мить з обізнаності таксиста, аж завмер на місці. 

— Та не лякайся ти. Їй-бо, аж зблід, — зареготав таксист, — Просто бачу, що ти не з місцевих, я в Старих Мухоморах всіх знаю. Та й кого там знати… Сто дворів, двісті людей. А не місцеві туди тільки до старої босорки їздять, ніхто не знає скільки їй років…

Захар вмостився на пасажирське сидіння і пристебнув ремінь безпеки. На мить його тіло заціпеніло, він вперше сів в авто добровільно з того дня. А зазвичай користувався громадським транспортом, там на нього почуття провини не так тиснуло.

— Розслабся. Он як напружився, ще й пристебнувся. Там то й дорогою ніхто не їздить. Так, кілька транспортів на день. Автобус двічі, ну і я разів зо три катаюсь. То тебе прямо до Євдокії везти чи як?

— Прямо до неї, — відмер Захар, — Раз ти такий детектив…

— Зауваж, — продовжив таксист, рушивши з місця, — Якщо з недобрими намірами до Явдохи їдеш, то краще одразу розвертайся. А то ще й сам на горіхи отримаєш.

— З лихими намірами? — перепитав Захар, не в змозі позбутися заціпеніння.

— Ну там, якщо комусь поганого хочеш просити чи хворобу на когось наслати, — перекрикував гарчання автівки, — Собі ж дорожче вийде.

— Ні. Не з лихими, — видихнув Захар і відкинув голову на сидіння, заплющивши очі. Як би він не намагався згадати події того дня, все ніяк не виходило. Просто білий шум, ніби стерта відеокасета. Тільки пам’ятає, як отямився в машині швидкої допомоги з міцно затиснутою запальничкою в руці.

Мчали вони зі швидкістю скаженого равлика поміж високих смерек і кам’яних схилів, проте Захар не помічав ані краси навколишнього пейзажу, ані величі гір, ані вибоїн на ґрунтовій дорозі. Він повністю занурився у свої тяжкі думки і намагався допетрати, як то стара відьма зможе йому допомогти з його проблемою.