І не згасне дружба наша...

Коли навколо розкинувся пухнастий сніг, а вітер танцював у своєму дивному танку, люди весело кружлялися в житті: хтось давав їсти худобі; інші топили в печах, щоб заповнити свій дім теплом та зготувати їжу на вечерю; біля магазину сиділи молодики, у яких носи були червоніші за буряк, та співали радісні пісні; діти, що були повні енергії, гралися на вулиці, поки ще хоча б щось було надворі видно. Старі Мухомори вирували життям, а до літньої босорки, що жила в глибині дрімучого лісу, черга з людей, які приїхали з різних куточків України та не тільки, так і не зникала. Щодня до неї приходило з десяток знедолених душ просити поміч: то зробити приворот, то допомогти покращити стосунки закоханим, то провести обряди на успіх у бізнесі. Усі зверталися до неї через будь-яку дрібницю, хоча були люди, що приходили з досить великими проблемами. Босорка допомагала майже всім, деяким вона відмовляла, бо їхні наміри були недобрі та призводили до поганих наслідків.

***

Троє хлопчаків йшли засніженими дорогами лісів, сунувши позаду себе сани. Двоє з них йшли попереду та щось палко обговорювали, а позаду них плентався третій — худорлявий хлопчик в окулярах, який поринув у роздуми, але раптом він запитав у своїх друзів:

— А куди ми взагалі йдемо?

— Як куди? — не зупиняючись, сказав здивовано високий та спортивний хлопчина. — Ми ж на гору йдем! Ти думаєш нащо ми сани взяли? Григоре, ти ніби там розумний, але інколи таке дурне.

— Та я знаю, що на гору! Але чому ми не спускаємося з тієї, що біля твого дому? Чому, Богдане, ти нас ведеш незрозуміло куди?

— Та я веду нас до крутецької гори! З тієї спускаються тільки діти, а ми вже дорослі, нам потрібна набагато більша гора. Щоб ти знав, яка ж вона висока! Як ти її побачиш, то отетерієш відразу!

— Ага-ага, я прям не можу дочекатися.

— Щось у твоїх словах я відчуваю нотки сарказму, — втрутився в розмову гладкий хлопчина, який швидко перебирав ногами, щоб не відставати від Богдана.

— Ой, а ти завжди все відчуваєш! Мені не подобається, що така дорога довга. Коли ми дійдемо, то вже стемніє нанівець!

— Хіба ти так боїшся темноти? Ой-ой-ой, маленька ляля боїться йти додому вночі?

— Це не смішно! Я не боюся темряви. Просто мене покарають, якщо я пізно прийду додому.

— І справді, Юро, це не смішно, — сказав Богдан. — Ти ж бачив, що його мать виробляє? Вона ж може його за запізнення відлупасити по самі вуха!

— У гумористів не всі жарти вдалі, — промовив упевнено Юра, хоча він тоді й не жартував.

— Знайшовся в нас уже такий гуморист! Прям Остап Вишня нового покоління!

— Ти зі своїм сарказмом зав’язуй, бо це повна лажа, а мої жарти хороші.

— Ага-ага, що ж то за гуморист, який любить використовувати каламбури у своїх жартах?

— А чим тобі каламбури не зайшли? Хіба є різниця, що використовує гуморист? Головне, щоби було смішно!

— Григоре, чого ти якийсь ся такий сьогодні? Не бійся, ми на довго не затримаємося, то не переживай, що тобі там мать випише.

— Тобі легко казати…

— От ми вже і прийшли! — весело крикнув Богдан.

Перед ними постала висока гора, з вершини якої ніби можна було доторкнутися до самих небес. Гору оточили з усіх сторін смереки, деякі з дерев наважилися навіть підкорити її, тому вони росли також і на самій верхівці, а кілька з них зупинилися на пів шляху, не змігши дійти до мети.

— Ну це крутяк! — сказав захоплено Юра та, поплескавши Богдана по плечу, додав: — Як та коли ти зміг таке хороше місце встріти?

— Та ми з батьком дерева рубали на дрова тут недалеко, то я взрів цю місцинку. Мене ще він лякав, що тут недалеко живе босорка.

Раптом з нізвідки вилетіла ворона та почала кружляти навколо гори.

— Тут недалеко живе босорка?! — нервово запитав Юра. 

— А ти що, боїшся її?

— Ні! Звичайно ні! Але моя мамуся з батьком казали, що босорки — це злі відьми.

— Я теж таке чув, але наша босорка не зла. Бо вона щось там чи від магії темної відмовилась, чи щось переклинило в неї в голові, чи щось таке. Я там чув багацько всього.

— Ну але хіба босорки можуть перестати бути злими? Можливо, вона все ж таки зла!

— Якби вона була зла, то б до неї не перлися десятки людей щодня.

— Можливо, босорка захопила їх розум, щоб вони до неї щодня приходили!

— Ой, не мели дурниць!

— І справді, — дав знати про себе пригнічений Григір, — це ж просто якась нісенітниця! Для твоїх батьків будь-що, що не піддається слову Божому, — це якийсь витвір чорта. Я взагалі в цих босорок і ворожок не вірю. Це просто-таки шарлатанство! Вони всі вдають із себе якихось магів, що можуть усе, а насправді говорять якусь ахінею, за яку деруть гроші в людей!

— Ти звідки такого наслухався? — здивовано запитав Богдан. — Не має та бабуся ніяких чар? То от чому всі люди завжди триндять, що босорка, за допомогою своїх чар, їм допомагає із проблемами? Чого я не чув жодних скарг, що вона не змогла допомогти з бідою?

— Ти кажи мені що хоч, але я в це не вірю! — роздратовано гримнув Григір.

— Та що з тобою сьогодні? Чого ти такий злий? — запитав Юра.

— Тому що! Давайте краще вже почнемо спускатися з гори, а то скоро додому я маю піти!

— Так, ти правий. Треба спускатися пошвидше. Погнали!

Богдан із Юрою помчали на вершину, а Григір волочився позаду них, опустивши голову. Поки він добирався нагору, хлопці вже встигли спуститися, голосно сміючись та радіючи життю. Усе ж таки залізши на пагорб, Григір щось взагалі перехотів кататися, тому він просто сів на сани та роздумував про щось. Коли хлопці знову піднялися на вершину, вони побачили, що їхній друг якийсь невеселий просто сидить.

— Ти чого не спускаєшся? — запитав Богдан.

— Не хочу, — незадоволено промовив Григір.

— Та чого ти? Ми ж не просто так сюди перлися!

— Григоре, — сказав Юра, — то ж ти сам щойно казав, що давайте швидше кататися!