Босорка. Нічний переслідувач

Оксана сиділа на хиткому дерев’яному стільці, поклавши ногу на ногу, та роздратовано притупцьовувала. «Якого біса я тут роблю?», - питала вона себе знову і знову, щойно вийшла з автобуса у Старих Мухоморах. Маленьке віддалене село розташувалось посеред мальовничих гір, вкритих молочним осіннім туманом, та нагадувало дівчині зовсім інший паралельний світ, який для неї, типової містянки, яка жодного разу не бачила живої корови, видавався нескінченно чужим та далеким. Проте ціль її була ще далі, глибоко в холодному та вогкому лісі.

Мало того, що Оксані довелось ледь не пів дня їхати в старому обшарпаному автобусі хтозна-куди, так ще й видиратись кудись у гори старою звивистою стежкою, що хвилини боячись загубитись та здригаючись від кожного шурхоту. Стопи в неї наче вогнем пекли, вона десь встигла вступити в коров’яче лайно, а зграї комарів ледь не зробили з неї знекровлену мумію, і все заради якоїсь старої та огидної бабці, яка сиділа по той бік столу та впивалась в Оксану темними сердитими очима. З жовтим, наче з воску обличчям, вкритим чисельними бородавками, носом, мов той коцюрупок, та жовтими зубами, стара викликала відчуття огиди та була схожа на ходячого мерця. От тільки погляд її був таким гострим, як ніж вправного шеф-кухаря, та мовби проникав у саму суть дівчини, знімаючи з неї шар за шаром, наче з цибулини. Оксана ледве стримувалась, щоб не відвести погляд. Вона була не з лякливих. Якщо вже знайшла в собі сміливість приїхати бозна-куди, так і старої бабці не злякається.

«То це і є знаменита босорка, що творить справжні дива, мов сучасний Ісус?», - дещо розчаровано подумала Оксана. - «Відразлива старенька, хатинка, вбрана, мов декорація до відьомського кіно, щось мені це відгонить постановкою. Цікаво, чи всі бородавки в неї справжні, чи це просто частина óбразу?»

– Всі, дитино, - несподівано озвалась старенька.

– Що, вибачте? – дівчина аж підстрибнула на стільці. Можна подумати, що бабця дійсно думки читає, але ж такого не буває.

– Кажу, що привело тебе сюди, дитино? - знову заговорила старенька. – Бачу, що ти подолала не аби який шлях. Певно ж не на бородавки мої витріщатись.

«Та вона живе в такому запєндрянську, що сюди не можливо дістатись, не подолавши не аби який шлях. Поки все стандартні фрази», - подумала Оксана, та сказала зовсім інше:

– Я приїхала до вас, бабуньо, через чоловіка. Маю через одного проблеми.

– Як хочеш приворожити, то одразу знай, за це не візьмусь. Приворот – то темна магія, насилля над людською волею. Я таким не займаюсь, зла людям не роблю, - одразу відрізала босорка, наче ножем відсікла.

– Та мені скоріш відворожити треба, - стомлена зітхнула дівчина.

– Нелюб якийсь? - на мить задумалась бабця. – Якщо хочеш, можу дати тобі зілля, що охолодить його почуття. Тільки не пошкодуй потім.

– Та я не пошкодую, проте зілля не допоможе, бо я не зможу його нікому споїти. Не знаю, кому.

– Як це ж так? – здивувалась старенька.

– А так, що переслідує мене один сталкер, ну, тобто переслідувач, - пояснила Оксана, бачачи, що бабуся не в курсі сучасного сленгу. – Залишає мені записки, квіти під дверима, усілякі дрібнички. Пише, що я маю бути тільки його. Коли ввечері повертаюсь з роботи, мені здається, що за мною хтось стежить. Допоможіть мені його позбутись, будь ласка.

От і все. Сказала. Це й була причина, чому вона, така скептична до всього надприродного, поперлась в таку далечінь до якоїсь бабці-знахарки. Так, Оксана була не з лякливих, проте невідомий переслідувач її жахав до дрижаків. Те, що він їй писав, що обіцяв з нею зробити, викликало більше, ніж занепокоєння. Він знав, де вона жила, навчалась та  працювала. Він слідкував за нею, знав про неї майже все, і де гарантія, що він невдовзі не перетворить свої фантазії на реальність.

– Тобі не до мене треба, люба, а до поліції. Це їхня справа ловити всяких покидьків, - слушно зазначила босорка.

– Я й зверталась, і не одноразово, - Оксана ледь стримувала гнів, - та вони нічого не роблять. Мовляв, не можуть нікого заарештувати, бо невідомо хто ж це робить. Я їм носила ті гидкі записки, а вони, мов це не достатній доказ. Якщо знатиму, хто це робить і матиму більше доказів з погрозами, тоді, будь ласка, приходьте. Тож я сама повинна того маніяка й ловити, так би мовити, на живця, бо не буде ж поліція приставляти до мене охорону. Я хотіла найняти приватного детектива, але то для мене за дорого. Тоді почула про вас, що ви справжні дива робите, можете навіть знайти людину. Навіть не знаю, чому вирішила приїхати, я ж зовсім не вірю в усю цю магію. Та на мить подумала, а якщо… Вибачте, що витратила ваш час, я краще піду.

Червона від злості та сорому одночасно, Оксана встала та попрямувала до дверей, передчуваючи «радісну» дорогу додому.

– Зажди, дитино, - зупинила її босорка. – Я ж не сказала, що не допоможу. Я й дійсно можу знайти людину, якщо маю її особисті речі. Чи є в тебе щось від нього.

– Хіба що записки, - Оксана дістала з рюкзачка кілька написаних від руки записок. Великі друковані літери були написані криво, вочевидь той, хто їх писав, не хотів, щоб його почерк впізнали. – Ось, мерзотник навіть не потрудився їх роздрукувати. Ба більше, поліція знайшла на них його відбитки, проте в базі їх не має, тож встановити його особу це ніяк не допомогло.

Босорка взяла одну з записок. «Ми приречені бути разом, кохання моє, і скоро так і буде», - було написано в ній. Насупивши брови так, ніби хотіла спопелити листок поглядом, бабця зім’яла його та кинула на тарелю, після чого таки підпалила, от тільки сірником. Коли листок повністю згорів, вона поставила Оксану посеред кімнати і здмухнула попіл на неї. Дівчина ледь стрималась, щоб не чхнути, а старенька все ходила коло неї та пильно розглядала, як сірі пилинки осідали на підлогу та на одяг.