Надії на крадія

Володя Лопушка, високий і худий хлопець із рудим волоссям і короткою борідкою, все ще не розумів, що робить в автомобілі свого начальника, хоча це був уже другий день поїздки. Вони виїхали несподівано, його забрали прямо з робочого місця, не дали переодягнутися, перекусити, навіть взяти з собою телефон не вдалося.

На одній із коротких зупинок він зумів попросити телефон у хлопця, який протирав скло автомобіля, але Петро Макуха відмовився від послуг мийки швидше, ніж Володя встиг узяти в руки телефон. Але коли в наступному випадку в черзі перед вбиральнею на заправці, він розжалобив приємну жінку, що стояла неподалік, виявилося, що Володя не пам’ятає жодного номера телефону, крім сто два.

Його начальник здавався надто злим і неприступним, причому не тільки в цю поїздку. Але не це зупиняло Володю від благальних прохань зі сльозами, щоб його відпустили або хоча б сказали куди вони їдуть. Причина була в Наталі, худій кучерявій помічниці Імператора, як працівники компанії «Різноманіття» називали свого директора Петю.

Саме вона сиділа просто зараз на передньому сидінні того самого автомобіля, втомлена і засмучена, але ніхто з присутніх цього не помічав. Наталі дуже добре володіла собою, правилами бізнес-етикету, а також досконало п'ятьма мовами, включно з рідною. І іншими чудовими якостями і знаннями, про які ми не будемо тут згадувати, бо їх було дуже багато.

Занадто худа, але при цьому висока і струнка, до того ж володарка копиці кучерявого чорного волосся нижче плечей, Наталі не могла не звертати на себе уваги. Ось тільки для Володі вона була недосяжна, хоча він ніколи про свої почуття не заговорював, та й планів таких не мав.

 — Я перевірила документи «Ікстрікс традішн». Можна відправляти їх у фінансову службу для оплати, — відзвітувала Наталі, заговоривши в ранок, що настав, першою.

— Не твоя робота. Передай Денису, нехай він із цим розбереться, — була коротка, але різка відповідь її директора.

— Парятко в Китаї. Його команда починає о десятій. А в мене вся ніч була вільна для цього, — не поступалася Наталі.

— Не торкайся питань не своєї юрисдикції. Кожен має займатися своїми обов'язками. Не твій рівень, зрозуміла?

— Нагадую умови. Ціна тільки в разі оплати вчора-сьогодні. Перевірити реквізити, ціну, кількість... — говорила Наталі, маючи на увазі, що це не складно.

— Сиди спокійно! Інакше я вибухну! Бізнес мій, втрачаю я. Чого ти хвилюєшся?!

Після вигуків Петро глибоко зітхнув, пригладив волосся біля скроні, зняв годинник і повісив його на міні—балерину в рожевому, що хиталася на приладовій панелі. Він і кермо відпустив, це й зрозуміло, автомобіль більше не рухався, їхати далі означало ризикувати.

Те місце, в якому вони опинилися того прекрасного ранку, було особливим, але не всі, хто туди потрапив, могли це оцінити.

Старі Мухомори практично потопали в обіймах карпатського лісу. Саме тут, де вони зупинилися, був пагорб перед великою широкою балкою, у тому місці й закінчувався асфальт. Вид із пагорба заворожує, простір огляду розширюється, відкриваючи пологий спуск, усіяний будиночками і ділянками, ялинками, кленами і дубами.

Дорога без асфальту звивалася, хоч і не небезпечна, але все ж непередбачувана. Стежки від неї було видно як на стороні спуску, так і на тій стороні балки, де починався густий ліс.

— Ти що далі не поїдеш? — запитала Наталі через хвилину, вона не дуже поспішала виходити.

На це Петро не відповів, тільки відчинив усі вікна, хоч сам і не міг оцінити краси, дозволив іншим відчути справжнє пахуче життя.

— Ми далі будемо йти ногами? Хочу нагадати, що Ви не дали мені можливості перевзутися, — говорила Наталі рівним голосом.

— Заспокойся. У такому місці напевно є готель, або просто будинки з поселенням на сезон. Головне з бабкою зустрітися. Поки не знайду її не поїду...

— Тут я, синку! Пощастило тобі, якраз повз проходила по мухомори, — сказала та, від якої при цьому в усіх трьох усередині похолоділо.

Це була літня жінка, у чорній хустці, розшитій яскравими трояндами. Її обличчя лякало — зморшкувате, невизначеного кольору, з сивими бровами, що стирчали, і великим носом. Бородавки на обличчі жінки додавали їй родзинки, якщо можна так сказати, а кістлява рука з довгими нігтями на деяких пальцях, яку вона поклала на вікно автомобіля, ще більше згущувала фарби.

Уперше Петро розгубився, але не від переляку, який справді відчув. Просто він одразу ж зрозумів, хто вона, адже його чорна атласна краватка відомого бренду мала точно такі самі трояндочки, як на хустинці старенької.

— До мене їхали. Знаю. Київські? Ох! Давно не було в мене великих гостей!

На це деякий час відповіддю слугувало мовчання, але першим подав голос Володя, ледве чутно, але все ж таки він промовив «село Козли».

— Довго мовчати будете? Він один сказав звідки, сміливець! — сказавши останнє, стара неприємно прицмокнула.

— Бабуся. Мені Вас рекомендували як хорошу відьму й ворожку. Кажуть, Ви правду говорите. Я добре заплачу за інформацію. Потрібно знати хто...

— Злодюжка? — стара перебила Петра. Але в такий спосіб вона дала зрозуміти, що все знає, і її співрозмовнику не слід повторюватися.

— Ну так, — відповіддю і вдихом Петро дав зрозуміти, що розповідь закінчено.

Баба пояснила, що чекає на них у себе в будинку, там у неї більше сил і можливостей, але оскільки йти буде нелегко, то запропонувала супроводжувальним залишитися в автомобілі й почекати.

— Або хто з вас теж піде? — викрикнула вона досить голосно, щоб бути почутою.

— Ні! — відповіла Наталі, вона не вірила в таке.

— Ні, спасибі, — лагідно промовив Володя, поглядаючи на Наталі з надією на майбутнє спілкування.

Дорога до будиночка старої баби була досить звивистою і довгою. Петро дорогою розважав себе тим, що уявляв, як шпильки його помічниці застряють поміж камінчиків або потопають у землі.

На спину старенької Петро намагався не дивитися, ситуація була надто незвична. По-перше, він давно не пересувався землею і камінням, а по-друге, зрозумів, що стара дійсно відьма, бо троянди на його краватці ексклюзивні від французького кутюр'є та італійського сучасного художника.