1

Двері грюкнули так, що аж павутиння в протилежному кутку кімнати затремтіло. Місяць розлив калюжу світла на брудну підлогу, та за мить знов сховався за хмару.

— Ще й наслідили, телепні, — прохрипіла стара босорка й клацнула довгими покрученими пальцями.

Сліди від взуття зникли, наче гірська річка змила.

— Я їм фельдшерка якась, чи хто?

Підгнила дошки на підлозі протяжно скрипнула, коли Євдокія підійшла до вікна й заслонила фіранки. На сьогодні досить. Бо ще один клієнт зі своїми дурницями й вона піде на пенсію раніше, ніж планувала. Йійбо! І телевізор купить. От що вони собі думають, най би їх блуд вчепився? Вона могла б їм золоту нитку в долю вплести, а вони за чим прийшли? Синочка, бач, хтось вночі душить. Хай би вікна зачиняли й піґулки від алергії хлопцю давали, поки ріпак цвіте.

— Ух-хугу, — десь за вікном озвався білий пугач.

Цей птах ще з минулої весни біля босорчиної хати швигає.

— Не ух-гукай, я й сама знаю. Телепні!

Шаркаючи старечими ногами босорка підійшла до грубки й поставила чайника. Дровина, що лежала на вершечку купки під стіною, затремтіла й шугнула у вогонь. Полум’я затріскотіло, грубка загуділа, а бабця знову забурмотіла собі під носа.

— Вісімсот кілометрів до Старих Мухоморів вони годні приїхати, а відвести дитину до лікаря їм клепки забракло, — підійшовши до стола, жінка змахнула рукою й брудні чашки з недопитим чаєм зникли, а натомість з’явилися дві чисті. — Сили Карпатські, дайте мені терпіння. Нащо дві? — звернулася вона до своєї хатини.

Стіни застугоніли, заскрипіли, надулися. Хата набурмосилась, як мале дитя.

— Не вередуй! Я ж тіко спитала.

Довге сиве волосся заворушилося на маківці. Чийсь страх мчав до неї, прудкіше за людські ноги. Євдокія втупилася втомленими червоними очима у двері за мить до того, як в них постукали. Вона не озвалася. Всі знають, що означають замкнені фіранки. Ніяких вийнятків. Знов стукіт. Наполегливий, тривожний.

— Пані Євдокіє! Пані Євдокіє, прошу! — почувся знайомий голос. — Благаю вас, впустіть! 

Двері розчахнулися.

«Ти вже й сама вирішуєш кого мені приймати?» — подумки сварила хатину відьма.

На порозі стояла тендітна жінка й притискала до грудей малу дитину. Чорна хустка вдови зливалася з темрявою ночі, від чого нездорово-вапняна шкіра здавалася прозорою. Така бліда, що навіть блакить великих очей помутніла.

— Чого тобі, Віто? — спитала Євдокія, хоч і бачила тінь, що стояла за вдовою. — Я ниньки вже не приймаю.

— Ви мене знаєте?

Відьма не відповіла.

Сама ж вдова добре знала стару босорку. Все село її знало й боялося. Віта не мала страху перед Євдокією, та зустріч з тією, кого називали відьмою, ніколи не забуде. Не забуде того дня, коли стара проходила повз її двір й попросила пити. Віта винесла склянку води. Після того, до самісінького вечора жінка почувалася зле. А зранку пішла до лікаря й дізналася, що носить дитину під серцем. Через стільки років.

Як же сварила її подруга Марта, дізнавшись, що вона відьмі води дала. Казала, що прокляла її стара. А коли Віта зізналася, що вагітна, Марта геть зблідла. За дитя злякалася. Вони з Миколою теж дітей не мали. Тож подруга розуміла Віту, як ніхто.

Віта не вірила в містичні побрехеньки. Якби у світі існувала така сила, то вона б вже повернула собі свого Андрія. Та й батьків би воскресила. Не довелося б по землі сиротою ходити, не довелося б пів життя чорною хустиною голову покривати. Але, то все лиш забобони. Не вірить вона в це. Не вірила.

— Не могла я чекати до завтра, — схлипнула вдова й переступила поріг. — Не тривожила б вас, якби не оце.

Тремтячими руками Віта простягнула згорнутий рушничок.

Босорка наморщила носа так, що аж бородавки заворушилися. В крихітній кімнаті засмерділо гниллю.

Стара хитнула головою в бік столу.

— Заходь. Сідай. І не пхай мені оце до носа.

Віта сіла й поклала згорток на стіл. Те, що було в ньому глухо затарахкотіло. Дитина завовтузилася на руках.

— Пусти малого, хай з котом бавиться.

— З яким ко… — не встигла спитати Віта, як звідкілясь, наче з тіні вийшов чорний кіт з рудими плямками на спині.

То був їхній кіт. Він часто втікав кудись на кілька днів, та завше додому вертався. Віта й подумати не могла, що побачить його в босорчиній хаті. Завагалася. Та щойно малий побачив тварину, став пручатися й тягнути до неї рученята. Стиха зітхнувши, мати опустила сина на підлогу. Босорка тим часом скоса зиркнула на чайник й тієї ж миті, в чашках на столі запарував чай з пахучих карпатських трав. Молодиця й не помітила, як чашки самі собою наповнились.

— Пий, — наказала відьма.

Віта взяла напій і сьорбнула. Руки перестали тремтіти, страх припинив стискати горло. Вдова зітхнула й обвела поглядом хатину.

На темних стінах зі зрубу тіні боролися зі світлом. Оберемки трав, глиняний посуд, маленьке ліжко під стіною біля грубки. Їй ще не доводилось тут бувати. Може це й на краще. Бо щось в цьому домі було… Потойбічне. Живе. Здавалось, що стіни дихають, вогонь у грубці муркотить, як велетенський кіт, а фіранки ворушаться, як повіки, хоч і протягу не було. Ця хата ніби мала окрему душу.