Розділ 4

  Ангеліна поверталася до автобусної зупинки бігом, пригортаючи до грудей сумку, де були надійно заховані склянка з землею та папірець з магічними словами. Зачаровані змії сичали їй услід, але не сміли виповзти на стежину, захищену чортополохом.

  Жінка зробила усе так, як наказала босорка. І, хвилюючись, стала чекати на результат. А результат, попри усі сумніви, не забарився.

  Приблизно через тиждень Ярослав надіслав їй есемеску. Він писав, що жити без неї не може, що з ранку до вечора думає тільки про неї, і таке інше. Ангеліна нетямилася від щастя, але кожного разу, коли читала Ярославові послання, вона чула дивний звук, схожий на сичання змій. І від того сичання ненадовго холодшало у грудях.

  Через кілька місяців Ярослав вирішив розлучитися з дружиною. Для Марії це був справжній удар: начебто її серце розбилося на сотню дрібних уламків. Вона страждала, але зуміла вистояти. І через півроку після розлучення зустріла іншого чоловіка, який зумів потроху повернути її до життя.

  Ярослав та Ангеліна нарешті одружилися. Щаслива жінка запросила на весілля майже увесь персонал офісу. Хай бачать заздрісні колеги, що вона таки добилася свого! Довелося взяти кредит, щоб влаштувати розкішне весілля, але Ангеліна не шкодувала.

  Але щастя було недовгим. Одного вечора Ярослав потрапив під машину. Він вижив, але залишився паралізованим. Ангеліні дуже швидко набридло доглядати його. До того ж, Ярослав втратив роботу, став злим та дратівливим. Коли він сердився, то поливав Ангеліну найбруднішою, найвигадливішою лайкою. Вона не витримувала і тікала з хати, голосно грюкаючи дверима. А потім годинами тинялася вулицями і думала: що вона зробила не так? Чому жаданий шлюб не приніс щастя?

  Відповідь прийшла уві сні. Ангеліні наснилася босорка.

  Відьма була вбрана у ту ж саму темну сукню та червону квітчасту хустину, але її зморщене, наче печене яблуко, обличчя раптом прямо на очах помолодшало і набуло схожості з Марією, покинутою дружиною Ярослава. Але Ангеліна підсвідомо знала, що насправді – то босорчині чари.

  Босорка з обличчям Марії уважно дивилася на Ангеліну очима, у яких палахкотів пекельний вогонь.

  - На чужому нещасті не побудуєш щастя, – промовила вона. – Я тебе попереджала.

  І Ангеліна прокинулася, облита холодним потом.

  У пам’яті зринули босорчині слова: «Буде тобі так, як ти хочеш! Усе збудеться, до останнього твого слова. Ярослав стане твоїм. Назавжди!»

   А потім її власне побажання: «Ну добре, хай живе. Але нехай захворіє. Хай у неї вилізе волосся. Хай їй перекрутить руки та ноги, щоб вона гнила у ліжку і не могла поворухнутися». Так і сталося. Тільки прокляття впало не на Марію, яка того не заслужила, а на невірного Ярослава.

  Їй захотілося втекти. Покинути цього неприємного, чужого, непотрібного їй чоловіка. Але не можна! Адже босорка попередила: «Ти ніколи не зможеш залишити Ярослава. Будеш змушена жити з ним до самої смерті. А якщо надумаєш  покинути його, то помреш. І твоя смерть буде страшною».

  Ангеліна відтепер була прив’язана до Ярослава. Приречена на нього. Назавжди!