Розділ 2

  У смерековому лісі пахло хвоєю та грибами. Було неймовірно гарно. Сонце пробиралося крізь гілки і залишало на стежині яскраві плями, які постійно змінювали форму, бо вітер колихав верхівки дерев. Співали невидимі пташки. Але чим далі забиралася Ангеліна, тим страшніше ставало на душі. Пташки раптом змовкли і запала гнітюча тиша. А з грибів було видно лише одні мухомори, гарні, яскраво-червоні у білі цяточки, але отруйні при всій своїй звабливій красі.

  «Це ж так зветься селище – Старі Мухомори», – пригадала Ангеліна.

  Білі кросівки замурзалися у багнюці. Спідниця, схожа на легку хмаринку кольору пудри, постійно чіплялася за якісь колючі рослини, які росли при дорозі. Чортополох, чи як там звати ці кляті колючки? І навіщо вони тільки ростуть? Їх навіть кози не їдять! Ніякої користі від непотрібної рослини, тільки шкода. Ось спідницю порвала... Дорогу, куплену у Києві, і не де-небудь на базарі, а у магазині на Хрещатику. Ангеліна спочатку засмутилася, але потім подумала, що це – не велика плата за майбутнє щастя.

  Стежина круто завертала вверх. Смереки ставали старішими, їх стовбури тепер здавалися грубими та товстими. Покручене коріння, схоже на кубло переплетених змій, вилазило з-під землі. Вже не чарівний лісок, а страшна, непролазна хаща. Ангеліна задихалася. Робила десять кроків і зупинялася, хапаючись за серце.

  «Треба було у спортзалі спортом займатися, а не на чоловіків задивлятися», – подумала вона. Але пізно шкодувати. Ангеліна витирала долонею піт з чола і вперто лізла на гору. Як там казала та жінка? «Треба прикласти зусиль, якщо хочете, щоб у вас все склалося добре».

  У якусь мить вона зовсім видохлася. Зійшла зі стежини і присіла під смерекою, щоб відпочити. І відразу ж злякано підскочила, бо поруч щось загрозливо засичало. Коріння, схоже на переплетених змій?! Ні, Господи Боже! То були справжні змії, яки оповивали стовбури смерек! Вони підводили пласкі голови і висовували роздвоєні язики. Ангеліна заверещала, підскочила, як гірська коза, і побігла вверх по стежині. Де тільки й сили взялися!

  У лічені хвилини вона добігла до галявини. Озирнулася. Змії не повзли за нею. Та чи й були вони? Може, примарилися у сіро-зеленій напівтемряві ліса? Посеред галявини стояла похилена набік хатинка зі смерекових колод. У вікнах палали свічки, хоча ще стояв день. З-під солом’яної стріхи звисали сухі трави. Ангеліна здивувалася, упізнавши серед них чортополох. Навіщо тут ця шкідлива рослина?

  Жінка витерла кросівки об траву і рішуче попрямувала до ґанку.

  - Тут черга, – донісся до неї хрипкий чоловічий голос.

Ангеліна здригнулася і озирнулася.

  На гладенько обструганій лаві, що стояла під деревом, сидів чоловік. Вдягнений у синій спортивний костюм з мішками на колінах та розтоптані сандалії, він тримав на мотузці сіру козу. Тварина ліниво жувала листя, яке обривала з невеличкого кущика.

  - Сідайте і чекайте, – сказав дядько. – Босорка викличе, коли підійде ваша черга.

  Ангеліна, яка спочатку кинула на чоловіка зацікавлений погляд (а вона завжди звертала увагу на осіб протилежної статі), розчарувалася і відвернулася. Навіщо їй хазяїн сірої кози, якщо в одному офісі із нею працює справжній красень? Ярослав!.. Жінка відразу ж пригадала, навіщо проробила такий довгий і важкий шлях.

  Чекати довелося довго. Ангеліні набридло.

  - А ви у якій справі? – запитала вона у дядька.

Той смикнув за мотузку:

  - Козу привів. У неї молоко пропало.

  Коза мекнула, наче підтвердила слова господаря. І пожована гілочка випала з її бородатої пельки.

  - Яка дурниця! – Ангеліна манірно розсміялася і стрільнула в чоловіка підфарбованими очима. – Може, ви поведете себе, як справжній джентльмен, і пропустите даму вперед? У вас нічого важливого, а у мене справжня драма... Справа життя і смерті.

  - Ого! Нічого важливого!.. – образився дядько. – Для мене це теж справа життя і смерті. Якщо мої кози перестануть давати молоко, то загнеться увесь мій бізнес.

  - Бізнес? А який у вас бізнес? – стрепенулася Ангеліна.

  - Я виробляю козиний сир і продаю його у місті, на базарі, – охоче пояснив чоловік. – Покупцям подобається. А я з того сира усю родину годую: жінку і чотирьох малих дітей.

  - Чотирьох дітей... – Ангеліна знову втратила інтерес і відвернулася.

  Рипнули двері. З хатинки вийшла молода заплакана дівчина і швидко почимчикувала геть. У шпаринку висунулася сухорлява рука з довгими синюшними нігтями. Поманила дядька з козою. Долинув старечий голос:

  - Заходь!

  Чекати довелося недовго. Через кілька хвилин задоволений дядько вивів з хатинки свою козу. Під пахвою він тримав пучок засушеного зілля.

  - Ось і все! – гукнув він Ангеліні. – Добре, що я зайшов першим. А то довелося б мені годинами чекати, поки ви свою справу життя і смерті вирішуєте.

  Знову з прочинених дверей висунулася суха стареча рука. Цього разу – щоб поманити Ангеліну.

  - Заходь.