Розділ 1

  Ангеліна вийшла з автобуса. Після довгих годин подорожі у замкнутому просторі, сповненому не завжди приємними запахами чужих тіл та їжі, яку, плямкаючи, їли пасажири позад неї, свіже повітря вдарило прямо в обличчя. Та так сильно, що Ангеліна ледве встояла.

  Жінка роззирнулася, прикривши очі долонею. Навколишній пейзаж був незвичним для неї, що провела сорок два роки життя у трьохмільонному місті, але вражав живописною красою. Хатинки під гонтовими дахами тонули у квітучих садочках. Вулички між ними зміїлися, тягнулися уверх, на пагорб, а потім різко вели униз. Попід тинами квітли височезні мальви: червоні, рожеві, білі, жовті і світло-бузкові. Сусідські собаки визирали у шпаринки між дошками і ліниво гавкали на чужу жінку, від якої несло міцними парфумами, а не звичними сільськими запахами.

  Біля магазину, на дерев’яній лаві під вікном, сиділи три місцеві жіночки. Склавши руки на животах, вони роздивлялися Ангеліну. Дивилися на неї зацікавлено, але не дуже. Таких жінок тут буває чимало. Розмальованих, модно та яскраво вдягнених. Ледве не щоденно трапляються такі. Одні на власних машинах приїздять, інші, як ця – у автобусі. І майже всі приходять за одним й тим самим. Ось і ця...

  - Громадяночки, – гукнула їм Ангеліна. – А де тут у вас відьма живе? Як там її звати?.. Босячка, чи щось таке.

  Жінки перезирнулися.

  - Босорка? – перепитала одна з них.

  - Точно, босорка, – зраділа Ангеліна.

  - Це туди, по тій вулиці, – жінка махнула рукою, а інші дві поважно закивали. – Як вийдете з села, то прямуйте по стежині, до самого лісу. Як опинитеся у лісі – не лякайтеся. Йдіть собі далі, аж поки не вийдете на галявину. Там і побачите босорчину хатину.

  - Йти прямо? Нікуди не звертаючи? – уточнила Ангеліна.

Жінки знову перезирнулися. Тепер відповіла інша:

  - Ну, як не звертаючи? Де стежка поверне, там і ви за нею повертайте. Тільки дивіться, у лісі не заблукайте. Стежка у нас небезпечна, а ось у лісі якого тільки дива не водиться...

  Ангеліні стало моторошно. Начебто якесь лісове чудовисько вхопило її за спину холодними і вологими щупальцями. А насправді це побіг по хребту струмочок поту. У автобусі було спекотно, бо якісь вічно мерзнучі баби лаялися, щоб ніхто не відчиняв вікна.

  - Довго йти? – запитала вона.

  - Годину, не менше, – тепер відізвалася третя.

  Ангеліна сумно подивилася на незаасфальтовану вулицю, яка десь там за селом мала перейти у кам’янисту та запилену стежину, і виразно скривила підфарбовані червоною помадою губи. Годину? Через густий смерековий ліс, що виростав на високій горі відразу за селом? У модній плісированій спідничці пудрового кольору? У білих кросівках на платформі? Добре, що хоч не нап’ялила босоніжки на височезних підборах! Як вдало, що мода змінилася, і тепер усі носять білі кросівки і до штанів, і до суконь!

  - А у вас тут транспорт є? Хтось може мене довезти? Я заплачу! – вона почала розстібати торбинку з фальшивої крокодилячої шкіри.

Жінки зареготали.

  - Та який там транспорт?! Хіба що Василь Мосійчук довезе на своїй тачці, – відсміявшись, заговорила перша.

  - А яка у нього тачка? Іномарка? – з надією запитала Ангеліна.

  І знову у відповідь – регіт.

  - Іномарка?! Ото ще скажете! Звичайна тачка на двох колесах. Береш за ручки і штовхаєш поперед себе. Василь на ній кізяки на город возить.

  Ангеліна розгубилася. Хотіла сказати селянкам щось образливе, але, як на зло, у голову нічого не лізло. А потім одна з них доброзичливо сказала:

  - Йдіть пішки, пані. Так буде краще для вас. Треба прикласти зусиль, якщо хочете, щоб у вас все склалося добре.

  Ангеліна кивнула і подалася у вказаному напрямку.