2

Вітер грався з її волоссям, поки вони каталися на каруселі. До того вони їли фруктове морозиво та бавилися біля озера. Босорка не відала, звідки тут взялася ця карусель: була впевнена, що вдень її не було. Та менше з тим. Сьогоднішня ніч пропонувала свої неповторні дари, і босорка відчувала, що це час використати ці надзвичайні можливості. Під тиху мелодію вітру і ковзаючих зірок вона відчувала, що її душа піднімається у небеса, відчуваючи неповторну ейфорію і свободу, яку дозволяла ця чарівна ніч.

А поряд був Захар. Його очі віддзеркалювали давню ніжність і тепло, яке ще зберігалося в їх спільних спогадах. Він продовжував дивитися на неї так, як і колись. Коли ще були закоханими та молодими. Вона знала, що час нещадно просувається вперед, і навіть найчарівніші миті мають свій кінець. Так, навіть у вирі нічної ейфорії, вона не могла не думати про реальність, яка скоро їх наздожене.

Під чарівною обробкою нічної каруселі Босорка відчувала радість, що вибухала у її серці, немов різнокольоровий феєрверк. Вона радісно вигукнула:

– Повірити не можу, що раніше не каталася на каруселі!

Захар приєднався до її радості, сміючись:

– Я теж. Лише спостерігав за внуками, які дуже люблять проводити так свій час.

Тоді ж серед цього світла й радості, босорка відчула тінь сумнівів. Її думки переплелися в нитки згадок про минуле, про обіцянки, які колись лунали, і про ті зміни, котрі приніс час. «Внуки. То у нього є внуки. Отже, одружився. А казав, що завжди кохатиме», – промайнуло у її думках, як мить болю та розчарування.

Захар відчув її внутрішні зміни.

– Щось не так?

– Та ні. Все добре, – Євдокія змусила себе посміхнутися, але кататися більше не хотілося. Спритно зістрибнувши з каруселі, вона втупила свій погляд у зоряну ніч, намагаючись забутися і знайти відповіді у безмежності космосу.

Захар став поряд із нею, відчуваючи недомовленості, що краяли серце.

– Ти маєш розуміти, що у мене також є своє життя, – сказав він, намагаючись пояснити.

Євдокія кивнула, усвідомлюючи це.

– Але ж ти чомусь припхався назад, як побитий життям собака! – висловила вона свою лють. Її слова випливали з душі, сповненої розчаруванням і безпорадністю.

Захар відсахнувся від її слів, ніби отримав ляпаса.

– Завжди ти зганяєш свою злість на близьких людях, – відповів він, відчуваючи горе та розпач.

Євдокія люто зиркнула на нього, пальці стиснулися в кулак.

– А ми з тобою близькі?! Не бачилися піввіку і далі б не бачилися! Я вже тебе забула, але ж ні! Ти знову опинився в мене на порозі!

Її слова викликали в ній хвилювання і роздратування, які не могла стримати. Та Захар продовжував:

– За всі ці роки я ні на мить не забував про тебе! Завжди малював собі в уяві, як тобі живеться у старій хатині бабці-босорки! – відверто зізнався Захар, його кроки відлунювали у горе, пройняте гірким болем. – Ти завжди звинувачувала мене у тому, що ми так і не були разом! Не стали сім’єю. Але постійно забуваєш, що перша обрала собі свою сім’ю: стати наступницею бабусі, отримати визнання серед диваків-клієнтів і навік залишитися одна! Це ти мене відштовхнула. Як робиш це і зараз.

Почуття провини важко спадали на серце Євдокії, і вона відчула, як щокою пробігла солона сльоза. Так, Захар був правий – це усе була її вина. І то могли б бути їхні спільні внуки, які каталися на каруселі. Але незважаючи на це, вона знала, що її життєве призначення полягало в іншому – служінні людям, навіть якщо це означало віддати свої власні бажання на вівтар жертвоприношень. Вона розуміла, що ніколи не народить дітей, ніколи не буде мати родини. Її майбутнє було переплетене з викликами, які вимагали найвищих жертв і відданості. Вона залишиться самітницею, аж доки її порох не розвіє дим.

– Цей вечір був одним із найкращих за все моє життя, – продовжив Захар. – І я впевнений, що і ти це відчуваєш, – він зробив спробу взяти її за руку, але вона відсахнулася.

– Цей вечір справді був чарівним, – сльози стали грудкою їй у горлі. Вона відкашлялась. – Але зараз ти маєш йти. Ти потрібний своїй сім’ї. А я повернуся до своєї хатини, де і доживатиму віку. Не хвилюйся, твій образ невдовзі знову зміниться і ти повернешся до себе колишнього.

І в ці слова вона вклала все безмежне тепло і ніжність, що виливалася з її серця. Однак, в очах Захара відбився сум, коли він глянув на неї.

– І знову ти все вирішила за нас, – Захар з жалем дивився їй у вічі.

– Так, іноді хтось має це зробити, – відповіла Євдокія, зітхнувши від ваги її рішення.

Кілька митей вони дивилися одне на одного, закарбовуючи в своїй пам’яті кожну усмішку, кожен погляд, кожен момент та цю мить, що буде жити в їх серцях назавжди, навіть коли час вже давно спливе і всі сліди минулого розчиняться у вирі забуття…

* * *

          Євдокія довго дивилася йому вслід, спостерігаючи за метаморфозою, яка відбувалася з тілом чоловіка, якого колись кохала. Бачила, як його плечі опустилися, а спина зсутулилася, зігнувшись під тяжким тягарем часу. Подумки нафантазувала собі, як він супиться, а біля очей з’являються зморшки. «Пам’ятатиму і любитиму тебе, поки кістки не зітруться на порох» – подумала вона. А коли її очі зустрілися з першими променями світанку, вона повільними старечими кроками рушила в напрямку своєї хатини. Босорка несла в собі неповторний образ коханого, зберігаючи його в своєму серці як найдорожчий скарб, який надійно збереже до останніх своїх днів.