1

Тіні стрибали по стінах, танцюючи свою вічну мелодію й закарбовуючи нові візерунки, які виливалися у вигляді таємничих замальовок. Навколо вирувала дика естафета, де жаби й таргани спліталися в дивному танці. З їхнього обуреного переплетіння випливав кіптявий сплеск, що носив із собою запах просмаженого, який долітав аж до ніздрів, окутуючи приміщення своїм гострим ароматом. Дим, що вилизував стіни, роз’їдав навіть старечі очі, миттєво змінюючи вигляд навколишніх предметів і вдвічі збільшуючи кількість образів.

Босорка сповнилася напівусмішкою, коли перевела погляд на чоловіка, що звернувся до неї з проханням про надбавку до зарплатні, будучи звичайним офісним клерком. Чоловік виглядав настільки переляканим, що його волосся звивалося, а очі виривалися з орбіт від страху, наповнюючись кров’ю. «Ні, він точно не витримає», – подумала стара, насолоджуючись моментом.

          Чоловік тремтячими пальцями ледь розіпнув губи, але за стукотом зубів його слів не було чути. Від нервового напруження мова здавалася втраченою у безодні його власного страху. «Немов риба на суходолі», – промайнуло в голові босорки, коли вона спостерігала за його мученицькими зусиллями.

– Що ви кажете? Нічого не чую!

Він спробував знову, відкриваючи рот, висовуючи язика, але звуки знову загубилися в галасі його власних думок.

– Не... не... Не хочуууу!!! – вирвалося з нього нарешті, і, схопивши наплічника, він вибіг із кімнати як стріла, розпливаючись у вузьких коридорах.

Босорка почула, як з глухим тріском зачинилися вхідні двері, і її серце зігрілось радістю. Вона засміялася, насолоджуючись власною силою і контролем над ситуацією.

          – Я ж казала, що довго не витримає! Бо гроші треба заробляти лише чесним шляхом, – мовила до жаб і тарганів, які нарешті сповільнювали свій танець. У відповідь почулося насмішкувате кректання і кумкання, яке лише підсилювало її впевненість.

          – Я бачу в тебе нічого не змінюється, – пролунав глибокий чоловічий голос з-за спини, розбиваючи монотонність кімнати своєю несподіваністю.

          Босорка аж затремтіла, коли голос пролунав у просторі. В її серці забилася стара, давно забута нотка неспокою. Вона згадала той голос, хоча не чула його майже половину століття. Вперше в житті вона боялася повернутися до нього, до тих мелодій з минулого, які колись надавали їй силу, а зараз віддзеркалювали невідомий страх.

Не лякали її навіть голоси померлих, коли до неї зверталися зі своїми дивними проханнями. Але зараз вона відчула страх і ніяковість: соромилася своїх бородавок, сивого волосся та зморшкуватого обличчя. І ще боялася того, що побачить на обличчі свого давнього знайомого – чи буде там співчуття, зневіра чи, можливо, щось більше, на що вона навіть не сподівалася.

Врешті, зібравшись із зусиллями, босорка озирнулася. І те, що побачила, приємно вразило її. Перед нею стояв старий чоловік у картатій сорочці, чий вигляд здавався рідним і впізнаваним. Його сиве волосся неслухняно куйовдилося, стирчало в усі боки, але це лише підкреслювало його неповторність. «Як колись», – пронеслося в її думках, коли вона роздивилася його уважно.

Кілька митей непростого мовчання панувало між двома старожилами, які дивилися один одному в очі з виразом суміші захоплення і теплоти. А потім, майже одночасно, вони розсміялися.

– Все ще продовжуєш розмовляти із жабами? – першим подав звук старий чоловік.

– А ти все ще носиш такі сорочки? – з усмішкою відповіла босорка, поглядаючи на його вбрання.

Відчуття спокою повільно охопило босорку, коли вона швидко оглянула свою хатину. «Ну, майже прибрано», – подумала вона, озираючи хмари диму, що мов пошепки осідали на стінах, створюючи нові візерунки, а також на жаб і тарганів, що повсідалися у своєму тераріумі. Не вагаючись, босорка прибрала мотлох зі стільця навпроти, а потім прослідкувала, як її давній знайомий вступив у кімнату та зупинився перед нею.

– Дякую, Євдокіє, – почувся його вдячний голос, коли він прийняв пропозицію сісти. – Бо ноги вже не ті, і ти, мабуть, це також знаєш, – додав він, і його вуса зарухалися під час розмови, а біля очей засяяли зморшки, які говорили про його вік і життєвий досвід.

 Сірі очі чоловіка обійшли кімнату, уважно придивляючись до деталей, зосереджуючись на свічках, які поступово догорали, створюючи свою власну атмосферу. Євдокія помітила червоний відбиток вогника в його погляді, який виглядав майже містично.

– Колись ми тут сиділи з твоєю бабцею, пам’ятаєш? – заговорив він, прокидаючи спогади.

– Та звісно, як же можна забути? – відповіла босорка з усмішкою, пригадуючи моменти минулого.

– Ми були такі молоді, – продовжив Захар, зігнувши свої губи у легку посмішку.

– І бабця пророкувала нам велике спільне майбутнє, – додала босорка, і вони обоє засміялися, занурившись у спогади про минуле, яке завжди буде частиною їхнього життя.

– Ти, Євдокіє, точно справляєшся зі своїми обов’язками краще ніж вона, – мовив Захар.

– По-всякому буває, – босорка знизала плечима. – То навіщо ти тут? Стільки років минуло…

– Але погляд твій я досі пам’ятаю.

Босорка засоромлено поправила комірець та хустку, щоб прикрити свій вік, але чоловік взявши її за руки, попросив: