Коли вона знову прийшла

«Я не знаю, що робити. Вона точно прокинулася, але ні на що не реагує»

Коли Еліна повернулася, перше, що почала розрізняти  — голоси, але вони були занадто далеко, наче пробивались до неї крізь товщу води.

Коли вона повернулася, ця реальність втратила для неї сенс і значення мало лише те, що важливі для неї люди залишилися там.

«Щось тримає її у такому стані, але фізично вона повністю здорова»     

Її син і чоловік залишилися у тій реальності, а її просто викинуло з їхнього життя і пам’яті. В останню мить перед тим, як повернутися, Еліна побачила, що станеться, коли вона піде, і це майбутнє їй жахливо не подобалося. Син називатиме чужу жінку своєю мамою, а чоловік буде вважати, що його кохана дружина інша. 

«Еліно»

Ця реальність втратила сенс, світ став чорно білим і не вартим її уваги, вона повністю поринула в своє страждання, зовсім забувши, що раніше це був її справжній дім, що так вона завдає болю дорогим людям тут.

«Моя доню, Еліно, будь ласка, почуй свою бідну маму»

Мама? Її свідомість на мить прокинулася і знову заплющила очі. Все було так, наче вона осліпла і тепер не може ходити у цьому світі без поводиря.

«Чому ж нічого не допомагає, чому вона не повертається. Чому моя Ліна взагалі впала у кому без жодної на те причини»

Мама хвилюється за мене, розуміла її свідомість, але для того, щоб повернутися, потрібно було щось більш вагоме.

Вона чула багато чужих голосів, скоріше за все, мама водила її до психологів і психіатрів, можливо до якихось знахарок чи ще когось подібного. Голосів було так багато, що вона щосили хотіла заткнути їх. Але не могла видати жодного звуку. 

— Я не можу допомогти їй, але я знаю до кого ви можете звернутися, пані Тамаро.

Цей голос був чіткішим за усі інші, але викликав у її свідомості жах і бажання сховатися кудись далеко у глибини її розуму, ось чому вона не почула відповідь.

Вони як завжди кудись їхали, дорога була довгою, тому Еліна заснула. Прокинулася вона від того, що автобус, здається, почав їхати гірською дорогою.

— Еліно, час виходити, — сказала мама втомлено, вона взяла її за руку і обережно вийшла.

Це був стандартний набір фраз. Еліно, пора вставати. Еліно, пора вдягатися. Еліно, йди їсти. Еліно…

Попри свій стан, вона все ж могла робити звичні речі, єдине їй було погано пересуватися вулицею. Зараз це точно була вузька стежка. Цікаво, куди на цей раз тягне її мама  — і відчуття вимкнулися. Усвідомлення повернулося тоді, коли вона почула голос мами, знову сповнений відчаю і, разом  із тим, надії.

— Допоможіть, благаю вас, будь ласка, допоможіть нам.

Інший голос був хриплий, старечий, який змусив її свідомість наїжачитися. Цікаво, хто ці люди, що викликали у неї такий страх.

— Поясніть детальніше, пані, чому ви прийшли до мене? Вибачте, але я не маю часу вислуховувати ваші голосіння, – дещо байдуже зазначила незнайомка, наче вони просто витрачали її дорогоцінний час.

— Ох, вибачте, я зараз усе поясню, – спохопилася мама. 

— Випийте заспокійливого чаю, – звернулася та до кого вони прийшли. 

— Дякую, пані Євдокіє.

На мить вона замовкла, а потім сказала те, що вона аж ніяк не думала почути.

— Ох, моя донька Еліна без причини впала в кому, а коли прокинулась  — перше, що я від неї почула, було: “мамо, як мені повернутися назад у ту реальність, де був мій чоловік і син.” Але жодних інших реальностей не існує. Якщо коротко, після того, як вона вийшла з коми, Еліна стала психічно хворою, – голос мами звучав втомлено і засмучено. 

І тільки тепер вона зрозуміла, через що насправді поринула у такий стан. Їй не хотілося знаходитися у реальності, де найрідніші і найближчі люди не розуміють і вважають ненормальною просто через те, що вона пережила такий досвід.

— То он як, — сказала старша жінка і Еліна відчула, що у її голосі звучить погроза. — Тоді чому ви тут, чому благаєте про допомогу, якщо мене ж не існує, хіба ні? Я ж теж істота, яка є поза межею уявлення, то чому ж ви тут? – знущалиним тоном запитала Євдокія. 

— Ви моя остання надія на те, що вона вилікується, — вперто відповіла мама.

 — Що ж, тоді покиньте мій будинок і їдьте звідси якнайшвидше, поки я ще добра. Ваша донька повернеться пізніше, – холодно відповіла вона безапеляційним тоном. 

 — Дякую вам, – відповіла мама і похапцем піднялася з місця. 

Почувся стукіт вхідних дверей, а це означало, що тепер вони самі. Я здригнулася, мама так легко покинула мене напризволяще. І як тепер вона узагалі повинна повернутися? 

— А тепер Еліно ми можемо й поговорити, — голос став м’якшим і більш 
знайомим.  — Прийди на мій поклик, Еліно, – чи то попросила, чи то наказала вона. 

Тільки зараз вона зрозуміла, що весь цей час знаходилася в темному і непроглядному тунелі. У якому більше нічого немає.

Але голос тієї жінки м’яко направляв її, продовжуючи вести вперед, аж поки вона не побачила світло в кінці тунелю. Швидко наблизившись, Еліна нарешті розплющила очі. 

( Примітка. Це означає, що її свідомість повернулася, а не те, що весь цей час її очі були заплющені)

Я нарешті розплющила очі. Декілька митей я відчувала себе так, наче щойно прокинулася і старалася зрозуміти де я знаходжуся. 

Це була затишна кімната у автентичному стилі. За столом перед нею сиділа жінка близько сорока років з довгим чорним, як ніч, волоссям і глибокими, як вир, такого ж кольору очима.

 — Хто ви? –  запитала насторожено і з якоюсь надією і тривогою в голосі перепитала. – Ви ж не будете, як і інші, говорити, що я з’їхала з глузду і усі мої спогади, відчуття і переживання були лише вигадкою моєї хворої уяви?

 — Тихіше, дитино, ти ж знаєш, що я не зашкоджу, – зупинила вона мене. 

Вона підсунула до мене чашку з травяним чаєм світлого кольору, який мав приємний квітковий аромат.