Накликала...

І накликала-таки…

До Купали вдавалося мені непоміченою тікати від сестер. Не так, щоби часто це траплялося, та завжди чекав на мене чугайстер ледь не за найближчою смерекою, завжди знаходив. Правдиві слова його були, все він чує, про все відає.

І знову й знову до світання, до третіх півнів блукали ми горами, потічками милувалися, спів пташиний слухали, з таємними лісовими мешканцями знайомилися. І милувалися, голубилися. Чугайстер наче й не такий лячний став, чи то мені кохання його милішим зробило?

А добрим яким, ніжним яким він був. Комашки жодної не скривдить, тваринку всяку порятує, пташині прихисток надасть, людям, що заблукали, завжди допоможе, дорогу вкаже. Ще й трав мені назбирати допоможе, щоб було що казати сестронькам, як питатимуть, де мене цілісіньку нічку носило.

Та не надто питали, знали ж бо мою вдачу, а я й користалася з того.

Недовго щастя наше тривало: котрась із сестроньок підгледіла-таки, куди й до кого я тікаю. Підгледіла — і не втримала язика, розплескала все решті, тож зранку після Купали чекав на мене не радісне приймання, а судилище. І не порятуватися б мені, якби Адріян, щось погане передчуваючи, не пішов, як завше до того бувало, у своїх справах, вечора наступного чекаючи, на зустріч сподіваючись, а зачаївся неподалік, за кругляком. То й почув, з сердитим ревінням кинувся мене захищати, сестроньок всіх розлякувати. І такий моторошний був тієї миті, що я б повірила, що він, чугайстер, мавок їсть.

Та недовго тривало його перевтілення, щойно галявина спустіла, як знову перетворився він на турботливого Адріяна, в обійми мене захопив, укрив від усього світу.

Хоч і марне укриття те було, не укритися нам.

Куди податися? Ніде не буде прихистку в Карпатських горах! То зараз сестроньки, Адріяном налякані, зачаїлися, а скоро отямляться, подумають — та й до Арідника підуть. А той і допоможе, знайде нас, бо ж любить він мавчині витівки, потурає нашому поріддю. І тоді вже точно не жити нам з чугайстром, раз проти природи пішли, закохалися…

Брели собі полониною, вдень брели, не криючись навіть, та бідкалися одне одному вголос, рішення правильне шукали, як тут польовик вигулькнув зі свого сховку.

— Ох же й голосите ви, небоги! — закректав невеликий дідусь. А потім як засміється, як зарегоче: — Ну й придумали ви зі своїм коханням! Більше нікого в Карпатах полюбити?

І так запально сміявся, що й ми з Чугайстром проти волі заусміхалися. Та тільки сумні усмішки наші були, бо з чого веселитися?

А польовик, відсміявшись, вже зовсім серйозно мовив:

— Розрадили ви мене, сердешні, хоч і негоже потішатися над чужим горем. То вже на заміну пораду я вам дам, як бути.

— То як же, дядечку? — не стрималася я, підскочила ближче, щоб жодного слова не впустити.

— До босорки йдіть! Тут вона, у Старих Мухоморах мешкає споконвіку. Любить вона лісових духів, то й допоможе вам, сердешним!

— Дякуємо, дядьку! — вклонилися шанобливо та й поспішили до села, неподалік якого й жила босорка. Знала я про це, бо не раз з сестрицями трави там збирали, надто вже гарні вони росли побіля босорчиного обійстя.

Та тільки не надто радо зустріли нас там. Ще й кроку з-під смерек до подвір’я ступити не встигли, як двері босорчиної хати прочинилися, і звідти вилетіла, як птаха безкрила, дівчина людська. І босорка, стара зморшкувата бабуся постала на порозі слідом. Сердита, насуплена, з очей іскри летять.

— Ах ти клята розлучнице! Щастя чужого захотіла?! Проти кохання вічного йти надумала?! Закони мирські порушувати?! Котись звідсіля, поки я ще більше не розлютилася, та на вівцю тебе не перетворила!

І справді, покотилася та дівчина геть з гори, як не борсалася, та встати так і не змогла, поки й з очей не зникла.

Зачаїлися ми з чугайстром, кроку боялися ступити до розгніваної хазяйки, тільки перезиралися розгублено.

— А ви чого там стовбичите? — раптом гаркнула нам босорка. А далі рукою змахнула — і вже ми стоїмо просто перед її порогом та точно перед її пронизливими очима. — Прийшли, то нічого по закутках ховатися. До хати йдіть, кажіть, що вам треба.

Хоч і не надто привітно говорила босорка, та все ж не сердилася вже, спокійною здавалася. Тож і наважилися ми з Адріяном поділитися своїм горем, про допомогу просити.

Вислухала нас босорка, довго сиділа та в один куток поглядала замислено, а потім мовила:

— Бачу, міцно ви прикипіли одне до одного, світ вам немилий без пари. Та не піду я проти законів правічних: споконвіку чугайстри на мавок полювали! То ви тільки якісь неправильні тут вилупилися. А тому перетворю вас на людей та розведу дороги ваші. Якщо зможете знову возз'єднатися, то так тому й бути, проживете довге й щасливе життя, а ні — то недовгим буття ваше буде, прахом розвієтеся.