Не скривджу

«Серпанком оповиті,
Ведем танок п’янкий.
Ген чари скрізь розлиті —
Яскраві крашанки́…
Весняна ніч голубить
Мережані стежки.
Тут від своєї згуби
Не зможеш ти втекти…»

Кружляли у танку сестри на безлистому ігровищі під ледь примітним сяйвом молодика, веселий щебет їх час від часу переривався вибухами щирого сміху.

— Іларіє! Чого сидиш? Ходи до нас у танок!

Виринувши із зимової сплячки, поспішали мавки насолодитися теплим духмяним карпатським повітрям, ніжними доторками молодих букових листочків, рожевими їжачками смерекових шишок. Після довгого зимового сну все довкола новим було і таким вабливим! І в цьому я була з ними цілковито згодна. Так само вабили мене чарівні краєвиди величних Карпат, ледь стримувала бажання бігти у полонини.

— Ходи, ходи, сестро! А потім до людей підемо! — наполягали сестроньки.

От у прагненні побешкетувати, наробити капостей людям своїх сестер я ніколи не підтримувала. Та й танцювати не надто полюбляла. Воліла краще гори квітами засаджувати, аніж хлопців у хащі заманювати, хоч була така само прекрасна, як і решта мавок.

Казали старші, що то я ще зовсім юна, що ще кілька літ — і стану такою ж запальною бешкетункою, як і мої сестроньки, та я мала сумніви щодо цього. Чи то я ще й досі не втратила людської душі, хоч минуло вже три літа, як стала я мавкою, чи то мені дісталася така неправильна мавчина натура, та не було в мені сестриного запалу.

Відмахнулася від них та й рушила собі темною стежкою, що звивалася під гору. Далеко відходити не стала, лише заховалася за смерековими лапами і вже звідти насолоджувалася весною і радісними піснями мавок, які бриніли над галявиною.

Як раптом веселу атмосферу весняного свята перервали стривожені зойки, які переросли у крики:

— Чугайстер! Чугайстер іде! Тікайте мерщій!

Сестроньки-мавки кинулися врозтіч, я вже слідом підхопилася…

Та так і завмерла. Бо ж іще жодного разу не доводилося мені зустрічати того страшного чугайстра, чула лише розповіді про нього. Мовляв, про́клятий то чоловік, забув себе і дорогу до рідного дому, тож тепер мусить лісом та горами блукати. Людям він допомагає, кривди не чинить, а от мавок — їсть! Страшно ж то як!

Та от лишень направду я неправильна мавка, бо ж цікавість перемогла мій страх, тож я тісно притулилася до смерекового стовбура, зачаїлася і стала роздивлятися, як до галявини наближається височенна, мов смерека, постать у білому вбранні, яке придавало їй вигляду привида. Та тільки привиди, бідолашні неприкаяні душі, були зовсім нестрашними. З ними й поговорити було цікаво, бо знали вони достоту більше, аніж будь-яка досвідчена мавка.

А цей — не такий. Величезний, насуплений, довгим волоссям зарослий з голови до ніг, та все ж стрункий, повороткий.

Вийшов на галявину, роззирнувся, зітхнув важко, а тоді взявся хмиз збирати з-під довколишніх смерек, тільки сухе гілля брав, а потім ще й голок опалих зверху сипонув. Стукнув чимось — і веселий вогник освітив темну галявину. А чугайстер всівся на повалену смереку, просто там, де я щойно сиділа, і поки ватра розгорялася, звідкілясь витяг скрипку і заграв ніжну, щемливу мелодію. Противагою для веселих галасливих мавчиних пісень була вона, та проникала у самісіньку душу.

Нечасто мені доводилося милуватися палахкотінням полум’я — воно вабило і зачаровувало, притягувало до себе, тепло обіцяло. Та ще рідше я мала змогу чути тонке, ніжне скімлення скрипки. Замилувалася, зачарувалася, та пильності не втратила, хоча й манили звабливі образи, лише опустилася на м’яку подушку з опалих голочок, сперлася на стовбур та насолоджувалася несподіваною оказією.

Та ось мелодія стихла, вчувалося лише потріскування сухих гілок, яких поїдало полум’я, та далеке совине ухання.

І тим страшнішим виявився громоподібний голос чугайстра, який пролунав над галявиною, в гори високо-високо полинув та повернувся звідти луною.

— Ну, чого глипаєш? — кинув він, глянувши просто на мене. — Подобається скрипка моя? Виходь, не з’їм я тебе!

Та я все ж без надії сподівалася, що то він не мені, іншому комусь. Озиратися навіть стала.

— Ну ж бо, мавко! — знову озвався чугайстер. — Йди! Не скривджу. Сумно мені самому…

І я, дурна, пішла. Мов той метелик, що літав коло його ватри, так і прагнув залетіти до світла, згоріти у жорстокому полум’ї.

Вийшла на галявину і завмерла, хоч остраху бути ним з’їденою й не було. Та сам він, такий кудлатий і величезний, лякав мене.

А він лиш голову схилив і з цікавістю розглядав мене, мов невідоме звірятко. Підгукувати до себе більше не став, лиш заговорив до мене:

— То чому ж ти не втекла, дурненька мавко? Як це зробили твої сестри.

— Ти чув, як вони тікали? — чомусь серед мавок побутувала впевненість, що може почути чугайстер тільки ту мавку, яку побачить, тож якщо втекти перш ніж він вийде на галявину, то й критися не варто, не почує він тебе. Аж воно он як виходило!

— Авжеж я чув. Я ж хазяїн цього лісу, я чую все, що відбувається на велику відстань від себе. Сестроньки твої, до прикладу, зараз сховалися коло водоспаду, тісняться, озираються… За тебе хвилюються, — додав він, прислухавшись.