Кулька

Кішка Кулька з’явилася у босорки зовсім випадково.

Ще малесеньким кошенятком її намагався втопити у бистриці Маркіян, дуже забобонний житель Старих Мухоморів, який так злякався чорного кошеняти, що його привела серед решти строкатих трьохмасна кішка, що без жалю вкинув малесенький клубочок до лантуха та й подався до високогір’я. Саме там, біля підніжжя Говерли, річка Прут утворює глибокі вири у своїй течії, і саме туди, не вагаючись ні хвилини, жбуронув селянин тремтячими руками свою ношу. Ще й дивився, як тканина темніє, набираючись водою, як іде на дно.

Перехрестився тремтливою рукою — та й почимчикував собі до свого заможного дому. Та тільки недовго добробут панував у його оселі опісля, але то вже зовсім інша історія…

А тоді ж треба було такому статися, що на іншому, крутому березі до річки вийшла Євдокія. Побачила вона щось темне у бурхливих весняних водах ріки та й цікавість обійняла її, чого давненько вже не траплялося — надто довго жила вона на цьому світі, надто багато бачила. А тут змахнула раз рукою — мішок і підійнявся догори, змахнула вдруге — і вже сухий і розв’язаний м’яко опустився під її ноги. А в ньому — зовсім маленький, пухнастий клубочок, не дихає уже. Схопила босорка його у долоні, піднесла до губ своїх та й дмухнула легесенько. І забилося крихітне серденько, заворушилося малесеньке тільце, пригорнулося до теплих босорчиних пальців…

***

Було це понад століття тому. З маленького кошеняти виросла понад міру велика красива розумна кішка, яку за її пухнасте блискуче хутро та любов спати попід стріхою біля різьбленого сволока у босорчиній хаті Євдокія прозвала Кулькою, бо й справді була схожа на повітряну кульку, що лине попід дахом. Та тільки часом і кажана нагадувала своєю вдачею, коли розслаблено звисала з балки догори дриґом та ікла свої розкішні демонструвала відвідувачам, яких не бракувало у босорки, лякаючи тих інколи дужче, аніж наведений хазяйкою морок.

Та не надто любила кулька тих відвідувачів, бо мало хто з них добрі чаяння мав та ставився до неї лагідно, все більше штурхали або ще як скривдити намагалися направду. То й сама вона ховалася на своє улюблене місце під стріхою і вже звідти потай спостерігала за прохачами, за скільки років навіть думки їхні читати навчилася, чи пак не думки, та наміри недобрі так точно.

Ось і зовсім недавно приходив тут один, зі Смертю за плечима, шкоду її любій хазяйці заподіяти думав. Так і зустрівся він зі своєю Смертю, а міг же ще цілісіньке життя прожити. Та скільки їх тут таких ходить — і не перерахувати!

Увесь цей час вірою служила Кулька босорці, лад мишам давала у господі, аби хазяйка не турбувалася ще й про шкідниць, часом іншу, аж зовсім не котячу роботу робила, а інколи й зникала у своїх справах на кілька днів, та все ж завжди поверталася до рідної хазяйки, до любої домівки. Здавалося, гарно все було у котячому житті.

Та лиш тільки здавалося.

Чим далі, тим дужче туга насідала на Кульку, особливо після відвідин Старих Мухоморів пізньої весни, коли ледь не по кожному подвір’ї качалися маленькі клубочки-кошенятка. Сама ж вона, хоч скільки весен не гуляла Кулька, та ще жодного разу не змогла кошеняток принести, не вдавалося красунечці стати матір’ю. Хоч і кота файного мала на приміті. Сміливим, задерикуватим, був той Левко, мов справжній гуцул, та тягнулося серденько Кульчине до розбишаки. І той теж позирав на красуню зеленавим оком, та й не тільки позирав — не раз вже на горищі до ранку лишалися. Користі з того гуляння тільки не було: як була Кулька пустоцвітом, так і лишалася.

Євдокія могла б допомогти, та тільки як сказати хазяйці? Хоч і мудрою була Кулька, та все ж не навчилася ще говорити, а очима та ласкою — чи багато скажеш?

Та трапилася скоро нагода: гуляючи лісом та полюючи на здобич, почула Кулька тоненький писк. Сторожко пішла на звук і побачила лисенятко — малесеньке, кволе. Як воно сюди потрапило? Мати його де?

Схопила Кулька обережно його за загривок і, не роздумуючи, понесла до Євдокії. Хазяйка точно лад наведе! І знайде непутящу матір крихітки.

Та от тільки так хотілося лишити його собі, панькатися, що, коли босорка одним посвистом лисицю до себе прикликала, змусила волею своєю ту піклуватися про дитя своє, забрати його, ледь не завила кішка вовком.

Так благально дивилася Кулька на Євдокію, що та пирхнула:

— Ти що, всиновити його хочеш? От ще мені тільки лиса у домі бракувало! Хочеш з кимось няньчитися — кошенят приведи.

З болем глянула кішка на хазяйку — і тут же погляд відвела. Та мудра Євдокія все зрозуміла з одного того позирку:

— Пробач мені, Куленько, не думала я про те, коли життя в тебе вдихала. Хочеш кошеняток мати?

Закивала бідна кішка, мов людина, надією сповнюючись. А босорка лагідно засміялася:

— Ну то зробимо! Стачить місця котам у нашому лісі!

Один помах руки — і відчула Кулька в собі ніби нові сили, мов сонце розілляло свої промені у її череві. Від прекрасних відчуттів захотілося стрибати й по траві качатися. А ще — з усіх чотирьох летіти до Старих Мухоморів, до рудого Левка!

Та тільки покірно позирала кішка на босорку, дозволу чекаючи.

Жінка хитро усміхнулася — ніби помолодшала на десятки років:

— Мчи вже до свого руданя улюбленого! Та тільки малюків мені чорними робіть, не треба мені тут полум’яною шерстю, мов лиси, світити!