Дзеркало душі

Юрій Цорулік

Дзеркало душі

Тема 165. Розгублене подружжя середнього віку звертається до босорки за порадою щодо облаштування кав’ярні.

Андрій гортав макети готових кав’ярень і все більше засмучувався. Ідея заснувати із дружиною свою власну не виходила у нього із голови вже місяць. Вони занурилися у цю ідею, намагаючись зробити унікальний дизайн, неповторний. Дизайн, який пригортав би до себе увагу відвідувачів, як магнітом. Але виявилось, що не те, щоб унікальний – більш-менш приємний дизайн зробити складно.

Як можна облаштувати кав’ярню? Барна стійка, де посміхаються баристи та можна присісти на стілець, попити каву. Зал зі столиками. Все. Що можна додати у такий заклад? Ну, не тигрів ж, бігаючих колом, еге ж?

- Дурня! – Андрій вдарив долонею по планшету. – Погана ідея, треба було відкривати крамницю шкарпеток та білизни. Шкарпетки та білизна хоч всім потрібні, а кава…

- Ваша кава! – до столика Андрія підійшла офіціантка та поставила йому філіжанку ароматного напою. – Все в порядку?

- Так. Дякую, все нормально. – чоловік не хтів обговорювати із офіціанткою кав’ярні своє засмучення. Дівчина хитнула головою та посміхнувшись, пішла.

Зробивши ковток гарячого міцного напою, Андрій знову занурився до пропозицій дизайну. Однаково, примітивно, знову примітивно… Чоловік не помітив, як випив всю каву. Раптом він відчув на собі важкий, уважний погляд. Озирнувшись, Андрій побачив за сусіднім столиком жінку. Жінка то й жінка, він ніяк не звертав уваги на таке, але зараз був інший випадок.

Незнайомка дуже відрізнялась від місцевих. Запоріжжя, південна частина України, не мало населення з яскраво вираженими гуцульськими рисами. А незнайомка була саме такою: загострені риси обличчя, темне волосся, тендітна худорлява фігура й дуже пронизливий погляд.  Чоловіку навіть здалося, що очі належать іншій людині, мудрій бабці, так би мовити.

- Вибачте, я вас тут раніше не бачив. - Тільки й знайшов, що промовити він. Йому здавалось, що він витріщається на жінку вже години дві.

- Нічого, я тут раніше й не була. – розсміялася незнайомка.

- Може, кави? – запропонував Андрій.

- Краще чаю, карпатського.

Чаю карпатського в меню не знайшлося, але зійшлись на зеленому, з м’ятою. Жінка довго дивилась на Андрія, він же сидів, наче школяр перед вчителькою, не знаючи, як себе вести. Нарешті, незнайомка ткнула пальцем у напрямку планшету.

- Можу чимось допомогти?

- Тільки, якщо ви супер-мега-дизайнер інтер’єру кав’ярень. – зітхнув чоловік.  – Ми із дружиною не можемо обрати дизайн своєї кав’ярні. Місце куплено, робочі знайдені, аванси, всі справи, а с дизайном вийшло таке лихо.

- А ти хочеш, щоб було не «як у людей», ага ж? – хитро посміхнулась жінка.

- Хотілося б. – хитнув головою Андрій. – Але зараз важко побудувати щось незвичне. Всі роблять як у всіх, швидше та простіше. Мінімалізм в тренді, все таке.

- Тоді знайди босорку та запитай в неї. – порадила чорнобрива незнайомка.

- Босотку? Нащо? – здивувався чоловік. – Не думаю, що жебрачка зможе підказати гарний дизайн.

- Ха-ха-ха, а ти кумедний. – жінка засміялась та прикрила рота рукою. – Шукай її у Старих Мухоморах, на Карпатчині.

Телефон пікнув, прийшло оповіщення. Дружина. Андрій прочитав, відклацав відповідь й підняв очі.

- Що за Старі… - але навпроти нього нікого не було. Столик порожнічав, наче за ним й не сиділа тільки що незвична гуцулка із чорним волоссям та дивним, мудрим поглядом. – Якась маячня…

Розплатившись, чоловік пішов. Треба було ще заїхати в супермаркет, Дарина якраз скинула, що купити. За годину Андрій вже відкривав двері будинку.

- Привіт, люба! – він зняв куртку та почав знімати кросівки.

- Привіт, як справи? – долунав до чоловіка голос Дарини із кухні.

- Треба їхати в Старі Мухомори! – Андрій пішов на голос дружини. – Будемо шукати босорку.

- Що ти верзеш, любий? Які мухомори?! – жінка пильно вдивилася у вічі чоловіку. Начебто не п’яний. Її світлі локони ледве колихались по плечах. Срібні очі дивились дуже уважно.

- Зараз розповім. – посміхнувся Андрій. Наливши собі соку, він розказав дружині про дивну зустріч в кафе, про Старі Мухомори та якусь босорку, яка їм зможе допомогти.

- А це цікава ідея. – погодилась Дарина, дослухавши розповідь чоловіка. – Я не знаю, чи знайдемо ми ту босорку, або навіть, це дивне село, але як мінімум змінимо оточення та відпочинимо. А це нам зараз буде дуже доречно, коханий.

- От і добре! Тоді збирайся, завтра й поїдемо.

Їхати вирішили потягом. Тим паче, що «Інтерсіті» мав дуже непогану швидкість – біль ніж 140 кілометрів на годину. За неповні шість годин подружжя дісталося Франківська. Але тут постала нова проблема – як знайти це саме поселення: Старі Мухомори. На вокзалі ніхто не міг їм підказати, люди лише розводили руками та хитали головою.

Тільки одна бабця, яка застала ще, здається, дитинство самого Бандери, розповіла, що Старі Мухомори знаходяться трохи за межею міста. Подякувавши старій, Андрій та Дарина попрямували у вказаному напрямку. Таксі довезло до невеликого поселення, але вказівник показав, що це не місце їх фінального призначення.

- І куди зараз? – Андрій навіть розгубився.

- Не переймайся, диви яка гарна місцевість! – Дарина взяла чоловіка за руку. – Пішли, прогуляймось, та й місцевих попитаємо, можливо хтось щось знає.

А місцевість таки була мальовнича. Маленьке поселення, із гарними невеличкими будинками, наче брамою прикривало собою види на ліси та гори.  Зелене простирадло трав та кущів, дерев та рослин наче розгортало перед мандрівниками барвистість природи. Чисте повітря лоскотало ніс та наповнювало легені життям.

- Як гарно, Андрійко! – Дарина вдихнула повними грудями озоновану смакоту. – Це тобі не наш запорізький смог.