Розділ 3. (заключний) Будинок

Ніч. Повня. Мешканці невеличкого села Старі Мухомори полягали спати, аби набратись сил на завтрашній день. Де-інде гууууукають сови, що впереміш зі звуками комашок та інших таємничих звіряток, а також шуму води, надавало загальній атмосфері загадковості та містики. Люди сплять, перед сном перехрестившись, бо знають, що у лісах Карпат, особливо у Повню, вирує життя. Чи правильніше сказати потойбіччя? Що ж… усе разом. Інколи почуєш заливистий жіночий сміх, примаряться красиві молодиці, танцюючі та співаючі. Підеш углиб - поманить за собою нявка. Водойми теж, ліпше оминати, та найкраще у Повню – дома спати.

Дівчина-красуня сиділа навпроти багаття. Навколо неї танцювали тіні та всяка нечисть. Відьми ділилися новинами. З думок не виходив парубок, якого вона зустріла ранком. Каже, досліджує босорку?

«Хмик, здається намічається щось цікавеньке. - подумала дівчина та широко посміхнулась своїм думкам. – Дурний хлопчак і не розуміє, що я - і є об’єкт його дослідження.»

Катря була права. Босорка Євдокія наче померла. У той день злива була страшна. Та насправді, вона не померла, а стала «двоєдушною». Тобто сильнішою, та вирішила більше не грати за правилами людиськ. Друга душа кардинально змінила її.

- Агов! Чого сидиш така задумлива? – прильнула до неї упириця.

- А ти… – киває на вогонь. – згоріти не боїшся?

- Хмм… - промичала, ніби задумалась нежить. – Так! Тріііііііішечки. – потім посміхнулась, відкривши свої ікла і додала: - Так що?

- Та тобі скажеш про нову кров, так вполюєш бідолашного.

- Нова кров? – перепитала співрозмовниця, потім облизнулася і запитливо глянула на босорку.

- А от дзуськи! – вигукнула та у відповідь та долонею відсунула обличчя опириці від себе.

- Ну ти й жаднюга! –  кинула нежить та пішла собі танцювати.

«Що ж би таке придумати... - пролетіло в голові відьми. -  Хммм… напишеш краще всіх своє дослідження, Богданчику. Я тобі це гарантую.»

Прокинувся парубок досить пізно. На годиннику була позначка у чверть на одинадцяту. Устав, умився. Спустився униз, пообідав. Побачив у заварнику свіжий трав’яний чай, тож вирішив скуштувати. Потім, вийшов на вулицю, де побачив Катрусиного батька, що рубав дрова. Підійшов, почав розмову:

- Добридень, пане Тимофію.

- Еге ж. Виспалися, юначе? Ми в ваші роки – огого! Не могли собі дозволити стільки часу спати.

- Та не кажіть. Слухайте, хотів було спитати дещо…

- Та знаю я, чого тобі треба! Та не варто в цьому копирсатись, ще непотрібну увагу до себе привернеш, а потім вже пізно буде і допомогти нічим не зможем. – сказав літній чоловік, та гупнув сокирою по поліну.

-  Та не вірю я у все це, розумієте? Вигадки. У давнину людям складно було науково обґрунтувати якісь явища, от і понапридумували всякого, а мені тепер ще й досліджуй.

- … .  – у відповідь, парубок отримав лише красномовний погляд старого.

- Кхм… Перепрошую, якщо мої погляди різняться з вашими, та ду’мки я не зміню. Тож… кхм… може порадите мені щось?

- … . – на якийсь час дід було зупинився робити свою справу, замислився, потер чоло. – Є дещо, що можна запропонувати тільки такому скептику чи дурню, як ти. З місцевих точно ніхто туди не полізе.

- … Що це? – зацікавлено перепитав Богдан.

- Будинок, де раніше жила босорка Євдокія. Після її смерті він так і стоїть недоторканим. Сміливці, що заходили туди, кажуть там нічого з того часу й не змінилося, навіть пил не осідає. Деякі кажуть, заходили – на стіл накрито, все прибрано, все чисто, та звуки, ніби хтось по дому бігає.

- Так може там все ж живе хто, ні?

- Думаєш важко живу людину помітити? Буде виходити – все ясно стане. А там нечисть якась оселилась! Ті, хто намагались щось з того будинку присвоїти – якусь заразу підхоплювати та майже не помирали. Тому й не лізе туди більш ніхто.

- А де він знаходиться?

- Знаєш, струмок тут недалеко?

- Так, бачив якось.

- От підіймаєшся уверх проти течії, та побачиш його. Зовсім недалеко. Така собі невелика хижка.

- Окей, дякую, дядьку.

- Та немає за що дякувати, синку. Хоч би живим вернувся. Стій-но, підійди. – сказав літній чоловік, та жестом поманив до себе хлопця. Знавши з себе якийсь мішечок, повісив на шию Богдану.

- Най буде, про всяк випадок.

Парубок скептично покрутив в руках мішечок та подякувавши пішов за рюкзаком, плануючи оглянути дім босоркані.

Узявши заряджений телефон, щоб наробити фото, відео та блокнота з ручкою, Богдан направився, так би мовити «шукати пригод на п’яту точку». Вийшов, як минулого разу на струмок, піднявся вверх по течії. Підіймався хвилин 10-15, як побачив перед собою дерев’яний дім.

«Дім босорки? На вигляд звичайна стара хижка.» - подумав юнак.

Підійшов ближче. Вдихнув повітря в легені, та про всяк випадок постукав. … Тихо. Постукав ще раз, щоб упевнитись. … Пусто. У будинку нікого. Поклавши долоню на ручку від дверей, відчинив. Зайшов усередину. Першою кімнатою була кухня, далі – прохід до вітальні з круглим столом та стільчиками, а також щось типу помосту, ніби для «виступів».

«А бабця, здається, полюбляла вечірки, хаха. - в думках посміявся з цього Богдан. – Але усе й дійсно чисто. Не здивуюсь, якщо вони самі тут прибираються, для підтримання легенди про босорку. Все ж таки сумніваюся, що я тут єдиний «турист».»

Роздумуючи про своє, парубок помітив велику кількість засушених трав, що пучками висіли прикріплені до стін та на одвірках. Ще якісь колбочки, баночки з незрозумілим змістом. Десь, навіть були засушені тушки жаб, від чого хлопця трішки покоробило. Загалом – будинок був доволі затишний, пропитаний запахом лісних ягід, трав.