Допомогти чи покарати

Втомлений туман поспішав сховатися від сонця, яке підіймалося над сплячим лісом.  Щільне сизе клубовиння пливло у присмерк гущавини. Поглинало поодинокі молоденькі деревця. Огортало густий чагарник. І у глухій тиші накрило вогкою хмарою невелику галявину, яку з усіх боків обступили вікові смереки. Туман ковзнув по старій дерев'яній хаті, покірно спустився додолу і, сумлінно виконавши доручення босорки, розтанув.
Перший несміливий сонячний промінчик нерішуче зазирнув у сірі сутінки крізь переплетене верховіття, і на густій зеленій траві заіскрилися рясні великі краплі прозорої роси. У височині дерев цвірінькнула спросоння синиця. Їй здалеку відповів дзвінкий щиглик. І ранкове пташине різноголосся розлилося старим лісом.
На маленький ґанок лісової хатини, шорхаючи ногами, вбутими в теплі капці-чуні вийшла згорблена бабуся, запнута теплою вицвілу хустину. Старенька була вдягнена в протертий кептар поверх шорської сорочки, і в довгу чорну плахту, підперезану звичайною мотузкою. Покректуючи, всілася на зручний, грубо зроблений, стілець. Дістала з кишені люльку, кресало і полотняний мішечок з сушеними травами. Неслухняними скривленими пальцями набила люльку сумішшю трав, викресала вогонь, піднесла люльку до рота і міцно прикусила мундштук жовтими зубами. Не квапливо, на повні груди, вдихнула гіркий трав'яний дим і, ніби прислухаючись до чогось нечутного, завмерла.
Суха трава в люльці з шипінням жевріла і тоненька сіра цівочка їдкого диму тяглася вгору. Бабуся дивилася поперед себе небачачими очима. Сухі губи щось беззвучно шамкотіли. Раптом, в безбарвних, наче вилинялих старих очах заграли яскраві зелені вогники. Бабця різким рухом закинула голову назад і широко роззявила рота. Немов з чорної безодні, з глибини старого нутра повалили клуби густого сірого диму просоченого в'язким липким слизом. Важке хмаровиння огорнуло ґанок. Сіра хлюпаюча маса нетерпляче пульсувала. То сповзала на зелену траву, то підіймалася до похиленого даху старої хати. Врешті решт, повільно накрила всю галявину. Без упину розтягуючись вшир, їдкий сірий морок поглинув виблиск пустотливого сонячного промінця і заволік весь старий ліс.
Нарешті чаклунка закрила рота і, крекчучи, розтерла занімілу шию. Перевівши подих, підняла відьма догори слабкі тремтячі руки і її цупкі довгі пальці заворушилися, ніби, намагалися схопити щось невидиме, прозоре. Зелені очі пильно вдивлялися у височінь. А тонкі вуста безперестанку беззвучно промовляли, тільки їй відомі, слова.
Ізразу, слухняно загойдалися верхівки велетенських смерек. Своїм повільним плинним танцем вони  заманювали довірливий вітер, який вільно гуляв між хмар. За наказом босорки, зловили його. І скинули вниз, до ніг могутньої чаклунки. Розсерджений вітер, вируючи, розірвав і пошматував, клуби чарівного диму. І полетіли, поповзли в усі боки невагомі, напівпрозорі липкі стрічки-змії. А вслід за ними линув чародійський зір старої босорки. Віддаляючись від лісової хатинки. Віддаляючись від старого лісу.
Наче нескінченно довгі численні мацаки простяглися в усі боки липкі думки старої. Торкалися до кожного пересічного. І від того невидимого, невідчутного дотику, зустрічних людей охоплювали незрозуміла байдужість, миттєва втома і тяжке знесилення. Так досвідчена відьма, сидячи на ґанку, пихкала люлькою і подумки забрано розшукувала серед тисяч людей одну-єдину, потрібну їй, жінку.
Ліс тонув у вечірньому присмерку. Вже помалу нишкнули птахи. А бабуся все сиділа на своєму стільці, і терпляче промацувала, прослуховувала, ретельно оглядала величезну кількість людей. Втомлені очі старої сльозилися від їдкого диму. Та не зважаючи на виснагу, босорка все далі, і далі зазирала своїм чаклунським зором.
Ніч накрила старий ліс. Жовтоокий пугач з угуканням злетів з лапатої гілки вікового дерева. І тієї ж миті, десь у далекому великому місті, у комфортній квартирі, у зручному ліжку молода жінка злякано прокинулася серед ночі від того моторошного "угу".
"Знайшла". Втомлено опустилися кістляві руки. В нічному безголоссі старого лісу люлька гулко впала на дерев'яну підлогу ґанку. А знесилена стара босорка, непритомна, вже блукала у сірому холодному маренні.
* * * 
— Чшшш... Тихенько, люба... Знову страшне наснилося? — Микита, лежачи у ліжку, сперся на лікоть. — Заспокойся. Все добре.
Але Ліза, наче і не чула його. Жінка сиділа на ліжку. Рівно. Напружено. І дивилася у бік вікна. Світло міських ліхтарів не лишало для ночі ніякого шансу на темряву. Крізь багатошарові щільні штори, спальню подружжя наповнювали м'які сутінки.
Микита дивився на розгублену і безпорадну дружину, терпляче очікуючи на відповідь. А Ліза, все так же нерухомо, сиділа на ліжку. Чоловік лагідно обійняв дружину за плечі. Крізь м'яку тканину піжами він відчув, як її тіло б'є  озноб.
— Та ти ж зовсім змерзла. — Чоловік хотів загорнути дружину у ковдру. Але Ліза хутко зіскочила з ліжка.
— Мені треба негайно їхати. — Чітко промовила жінка, ніби сама собі підтверджувала вірність прийнятого рішення.
— Куди їхати? Лізо, що з тобою? Ніч на дворі. Заспокойся. Лягай спати. — Микита починав хвилюватися. Він знав, що бувають ночі, коли Лізу уві сні мучать страхіття. Що саме снилося їй в ті важкі ночі, жінка ніколи не могла пригадати. Бо не було спогадів. Були відчуття, які повторювалися кожним  новолунням. Тільки — холод, туга і безнадійне бажання зустріти когось давно загубленого. Жінка або чула, як з-за туманної пелени хтось кликав її, або ж сама когось шукала у густій імлі, і ніколи не знаходила. Після тих снів, Ліза прокидалася у сльозах, тремтіла від холоду і не могла заснути до ранку.
Та цього разу жінка не плакала. Вона була зосереджена і рішуча. Впевненими рухами Ліза складала необхідні речі у свою сумочку. Паспорт. Водійські права. Ключі. Косметичку.
Раптом в прочинені двері зазирнув сірий кіт. Він сонно жмурився, але підняв хвіст вгору і підійшов до жінки. Ліза, присівши навколішки, мовчки гладила кота по м'якій шерсті.
— Лізо, люба, ну поясни мені, куди ти збираєшся їхати уночі? — Микита намагався говорити спокійно і переконливо. Він добре знав, що дружину можуть зупинити лише аргументовані доводи. — Для поспіху нема жодної підстави. Тим паче, що зранку тобі потрібно бути в офісі. Розкажи мені, що трапилося і ми разом все вирішимо.
Жінка гладила кота і вагалася розпочати розмову. Та нарешті, підняла очі на чоловіка і тихо промовила:
— Я знаю, що те що зараз скажу може здатися маячнею. Але, я впевнена, що ти мене зрозумієш і повіриш мені.
Микита напружено чекав.
Ліза хвилювалася. Її голос зривався і вона ледь змогла видавити з себе коротке:
— Мені негайно треба їхати до Євдокії Іванівни. У Старі Мухомори.
— Куди? У Старі Мухомори? — Микита з полегшенням посміхнувся, бо в його голові промайнула заспокійлива думка: «Ліза марить... це просто продовження її сну...» . Але, тієї ж миті, побачив розчарування в очах коханої, і замість спокою його охопила тривога.
— Ти серйозно? Хто ж така та Євдокія Іванівна? — Микита зрозумів, що спроба аргументованих доводів не спрацювала. Чоловік відчув, що всупереч його волі, він втягується в якісь незрозумілі, не заплановані події. Це було неприємне відчуття безпорадності, коли нічого не здатен контролювати, бо не розумієш, що відбувається. Коли нічого не вирішуєш, бо хтось все вирішив за тебе. І почута, наступної миті, відповідь дружини підтвердила абсурдність того, що відбувається.
— Я її не знаю.
— Добре. — Микита, все ще намагався взяти ситуацію під контроль. — А чому ти вирішила, що потрібно до неї їхати?
— Вона кличе мене. — розгублено відповіла Ліза. І додала, майже, пошепки:
— Вона мені допоможе.
— Що ж... зрозуміло. — пробурмотів Микита і почав зосереджено шукати у Гугл-карті населений пункт «Старі Мухомори». Тому що, вже прийняв єдине вірне, для себе, рішення. Він нікуди не відпустить Лізу саму. Він буде поруч з нею, навіть, якщо ця ситуація виявиться найбезглуздішою в його житті. Він поїде з дружиною в ті Старі Мухомори до тієї дивної Євдокії Іванівни. Він обов'язково все з'ясує, знайде сенс того, що відбувається. Адже Микита був упевнений, що все повинно мати зрозуміле пояснення.
* * * 
Ледь пересуваючи закляклі ноги у вогкому холоді Межичасся, змерзла босорка вдивлялася у сіру імлу.
Вона добре знала це тужливе місце. Тут, безмежна скорбота наскрізь просочила нескінченну пустоту. Стара відьма довгі роки жила у світі  де все народжувалося, росло та у свій час помирало.  Все змінювалося за законами буття. І тому завмерле небуття Межичасся було найнебажанішим місцем для суворої босорки. Але, час від часу їй, могутній у своїй досвідченості, доводилося з'являтися серед цієї вічної нудьги. Стара босорка не змарнувала жодної нагоди, щоб визволити когось з тих, хто, мимоволі, потрапив у вічний холод забуття. Але попри її старання, незчисленна кількість загублених душ ненароджених дітей залишалася тут на віки вічні. Бо, навіть, вміння сильної відьми мають обмеження. 
Безіменні, приречені до кінця віків жалібними голосочками кликати мам. Ніколи не бути почутим. Захлинатися у солоному тумані зі сліз. Од віку і до віку у сірому хмаровинні, сповненому безнадії, блукають безвинні дитячі душі, змерзлі від забуття. Та є серед них і такі, що страждають більше за інших. То ті, що вимушені весь час терпіти біль від гострих скалок спогадів про материнські зради.
Та зрідка, на Чорний Місяць, деякі відчайдухи, що не мають долі, наважуються полишити свій сумний притулок. Легкими тінями літають вони  між світами, ризикуючи заблукати, і назавжди втратити дорогу у похмуре Межичасся. 
Так минулої ночі, першої ночі Чорного Місяця, дві скорботні, але трішечки пустотливі дитячі душі літали в пітьмі серед беззіркового неба. Вони шукали розваги. Забувши про обережність, занадто наблизилися до світу живих. І випадково потрапили у відьмину пастку, яка призначалася для бісенят-розбишак.
Стара відьма з давніх часів прискіпливо слідкувала за порядком у своєму лісі. Пильнувала, щоб і люди шкоди не робили, і залітна нечисть не бешкетувала. Чаклунка майстерно плела напівпрозорі сітки-павутиння, замовляючи їх потайним відьмівським словом. Тож, якщо потрапляла незвана-неочікувана безтілесна сутність у таку пастку, то вже і залишалася в ній, аж поки босорка не навідається до необачної невдахи. 
Серед ночі, жваві кажани злетілися до старої лісової хати, і снуючи між дерев навперебій висвистували новину про те, що хтось потрапив у відьмину пастку. Довелося босорці йти визволяти, і вести до себе додому переляканих безталанників.
Якою б жорсткою і похмурою не здавалася б стара відьма, та й вона не могла  витримати неспинний плач загублених дитячих душ. Заспокоїла бабуся своїх маленьких гостей. А от зігріти, навіки змерзлих, не змогла. Бо не розвіяти чарами холод зрадженої дитячої надії. Зарадити тому може лише материнська любов. Та босорка знала, як відвернути увагу. Утішити. І врешті решт розговорила одну маленьку щебетуху.А
— А я встигла сказати матусі, що мене зватимуть Тетянкою. І пам'ятаю, як вона мене Тетяночкою звала. І голос матусин пам'ятаю. Такий тихий і лагідний. — схлипуючи, повідомила босорці одна з душ. — А от Мишко не встиг. А я йому казала, щоб поквапився. А він думав, що встигне. А часу не вистачило. — затараторила жвава душа-Тетянка, киваючи в бік другої душі, яка принишкла і винувато позирала на стареньку бабусю.
— Так ви — двійнята? — уточнила босорка, наливаючи собі у великий залізний кухоль заспокійливого м'ятного чаю.
— Звісно, що двійнята. І це добре. Мені так шкода тих дітей, яких залишили зовсім самотніми. — мимохідь відповіла невагома душа-Тетянка, літаючи по бабиній хаті, і з цікавістю зазираючи у численні глечики, які стояли на полиці під стелею. — От ми з Михайликом завжди вдвох. То він мене втішає, то я його. — промовила душа-Тетянка, і на мить замовкли, розглядаючи дивні малюнки на стінах босорчиної хати. 
— То — добре. Дуже добре. — підбадьорюючи своїх гостей, бурмотіла стара. І сьорбаючи гарячий чай, задоволено споглядала зеленими очима, за верткою душею-Тетянкою.
— Та все одно, нам сумно. Бо нас не чують ті, інші, живі діти. — душа-Тетянка вже шаруділа між пучків сушених трав, які висіли біля печі.
— Так, це — сумно. — зітхнувши, погодилася стара, тішачись балакучою душею-Тетянкою, яка помалу забувала про свій довічний смуток.
— От і Мишко мені каже що, мабуть, весело було б пограти разом з живими дітьми, — продовжувала цікава лопотуха, — і добре було б, якби, і ми були живими.
— Так, добре. Дуже добре, що сьогодні перша ніч Чорного Місяця. — невлад, задумливо промовила бабуся. — Тож, варто спробувати. Маємо встигнути. — скоромовкою бубоніла собі під ніс босорка.
Згадавши про час, звернулася до своїх гостей:
— От що дітки. Вже зовсім скоро світатиме, і Вам пора повертатися. А я обіцяю, що постараюся допомогти вам.
— А можна ми з Михайликом ще до вас у гості завітаємо? — з сумом і надією запитала душа-Тетянка.
— Звісно, що можна. — відповіла бабуся. — От тільки не годиться малечі блукати у темряві без нагляду. І, щоб Ви знову не втрапили в якусь халепу, зараз я вас разом із туманом відправлю у Межичас. А наступної ночі, сама за вами прийду і приведу сюди. Згодні?
— Так! — повеселішала душа-Тетянка.
— Так... — тихенько і недовірливо мовив душа-Михайлик.
Вийшла стара відьма з хати. За нею слухняно линули її безтілесні гості. Босорка помітила, що дитячі душі з цікавістю спостерігали, як вона зняла з голови хустку і розпустила до самої землі довге сиве волосся. Скоса поглядаючи на малечу, чаклунка, ховаючи пустотливу посмішку, почала повільно розгойдуватися. А потім вголос, так щоб її почули маленькі цікаві гості, стала промовляти потайні слова, які зазвичай, ніхто від неї не чув:
« В ніч глуху у срібні роси сиві коси прибираю,
і твердим чаклунським словом тумани сірі підіймаю,
щоб серпанком над землею розстелилися тумани,
і під косами густими дитячі душі заховали.» 
Здивована малеча з захопленням спостерігала, як заворушилося сиве відьмине волосся і крізь нього сизими смужками засочився легкий туман. Обійняв сірим клубочінням босорку. Розстелився галявиною. Піднявся над хатою і поплив лісом. 
Без нагадувань і спонукань дитячі душі з розгону пірнули у густу імлу і зникли. 
І відкілясь, здалеку, до подобрілої босорки долітав лункий відгомін дзвінкого дитячого сміху.
Тож, наступної ночі, виконуючи свою обіцянку, виснажена і змерзла стара  ледь пересувала свої закляклі ноги серед вогкого холоду Межичасся. Крізь солону, від дитячих сліз, сіру імлу розгледіла, як наближаються розмиті силуети. І почула радісні голоси, що було дивовижею для цього скорботного місця:
«.. це до нас!... це по нас!...» 
І дві зраділі душі вихором закружляли навколо відьми. А в старих втомлених очах бабусі заблискотіли теплі вогники.
* * * 
Приємний жіночий голос GPS навігатора доброзичливо повідомив, що до Старих Мухоморів лишилося 470 кілометрів та 5 годин їзди. Микита зухвало хмикнув: «... Подивимося...». Чоловік полюбляв швидку їзду. І більшу частину шляху він впевнено подолав за значно менший проміжок часу, ніж той, що вирахував навігатор. « Як добре, що Ліза майже всю дорогу спить, а не контролює показник спідометра.» — задоволено подумав чоловік.
В салоні автівки було тихо. Приймач Микита вимкнув, коли помітив, що Ліза задрімала. Кіт замовк, нарешті. Ліза нізащо не хотіла залишати свого старого улюбленця надовго самого у квартирі. Тому, довелося брати Мишка з собою. Невдоволеного кота запхали у переноску і розмістили на задньому сидінні. Мишко  галасував півдороги, протестуючи проти обмеження вільного пересування і, згодом втомившись, припинив буянити. Микита подивився у дзеркало заднього виду на сидіння з котячою переноскою і прислухався. Ані шурхотіння, ані сердитого гудіння. Мишко теж спав. 
Микита краєм ока глянув на дружину. Вона, незручно вмостившись у кріслі поруч, примудрилася міцно заснути. Ліза посміхалася уві сні. Ніякої тривожності. Ніякої напруги. І дивлячись на дорогу, яка сірою стрічкою зникала за обрієм, чоловік думав, що варто було рушати у таку далечінь, хоча б заради цієї щасливої Лізиної посмішки.
Микита дуже кохав свою Лізу. Ще зі шкільних років. Завжди. Все життя. А може, навіть, і всі попередні життя, якщо вони існують. І Ліза його кохала. Він це знав напевно. Та є у їхньому житті важка і болюча історія, яка тягнеться вже чотирнадцять років. Пригадуючи минулі події, Микита відчув, як від серця, вгору піднялася гаряча хвиля і жар охопив обличчя.
Їм з Лізою було по шістнадцять років, коли їх поглинуло кохання. Не маючи сил опиратися найпотужнішому у світі почуттю, вони з насолодою  розчинилися в ньому. До нестями. До запаморочення. Юні закохані не зважали на умовності школи та вимоги батьків. Ніщо навкруги для них не мало значення, крім бажання завжди бути разом. Найменша вимушена розлука ставала величезною трагедією. І тоді час тягнувся нескінченно. Життя тьмяніло. Ніщо не тішило, ніщо не цікавило. Все поглинала нудьга. Оживали ж вони, лише, коли бачили кохані очі. Для них було не важливим ані минуле, ані майбутнє. Коли вони були вдвох, час стискався в одну мить. Таку бажану, таку солодку. І таку фатальну.
Коли Ліза зрозуміла, що завагітніла, то дуже перелякалася. Та він, Микита, запевняв кохану, що все буде добре. Бо по-іншому не може бути. Він був  упевнений, що батьки їх підтримають, адже неможливо не зрозуміти безмежності їхнього кохання... Засліплений почуттями, щасливий хлопець вже, навіть, уявляв майбутню дитинку. Дівчинку. Бо Ліза була впевнена, що народиться саме дівчинка. І так кумедно зверталася до свого, ще зовсім плаского животика, "моя маленька Тетяночка" ...
Та всупереч наївним очікуванням закоханих, родина Лізи, та й батьки Микити не зраділи цій новині. Щиросердні мрії було розвіяно непереборними аргументами. Дорослі сприймали Лізине становище, як  проблему. І єдиним рішенням, на їхню думку, було переривання вагітності. Досвідчені дорослі чудово розуміли рівень відповідальності та розмір матеріального забезпечення, які були необхідні для виховання дитини. А у Микити та Лізи не було ніякого забезпечення. І, як з'ясувалося, не було й відповідальності.
У юних закоханих земля йшла з попід ногами. Рожеві замки рушилися. Адже і Ліза, і Микита повністю залежали від своїх батьків. Вони не наважилися змінити своє життя і стати самостійними, бо їх злякала перспектива    втратити звичний комфорт. Тільки тоді молоді люди почали усвідомлювати, що побут, то — не надокучлива батьківська опіка, а вміння виживати у справжньому дорослому житті. Вони ж, у свої шістнадцять років, не мали ані необхідного вміння, ані сміливості його набувати. 
Після операції у дівчини почалася довга депресія. І Микита щодня, вперто, приходив до своєї коханої. Він не зважав на те, що був небажаним гостем в домі Лізи, бо родина дівчини ставилася недоброзичливо до хлопця, вважаючи його винним у всьому, що сталося. Микита не міг залишити Лізу наодинці з горем. Пересилюючи відчуття провини, яке згризало його, хлопець намагався розрадити кохану, підбадьорити, потішити.
Якось, біля будинку, де мешкала Ліза, Микита почув слабеньке нявчання.  У запиленій траві на клумбі, біля під'їзду, хлопець помітив маленьке сіре кошеня. Відчувши тепло Микитиних рук, знайда занявчав ще голосніше, а його круглі зелені очі вимогливо подивилася на  хлопця. Лагідно  посміхаючись до беззахисного зухвальця, Микита відніс сіре маленьке кошеня Лізі. 
Згодом Микиті здавалося, що саме з появою у їхньому житті Мишка (так дівчина назвала малого бешкетника) і почалося одужання його коханої Лізи.
Минаючи кілометри шляху до Старих Мухоморів, чоловік згадував, як поступово, день за днем, рік за роком, вони разом з коханою, майже, все подолали. От тільки Ліза дуже змінилася. І Микиті довелося звикнути до регулярних нападів тривожності у дружини. А від постійних виснажливих медичних обстежень стан молодої жінки тільки погіршувався. І сподівання на бажану вагітність з часом марніли. 
Коли ж, минулої ночі, Ліза схопилася за чергову соломинку надії, Микита не міг не підтримати дружину.
Жіночий голос із навігатора услужливо повідомив, що до місця призначення лишилося 100 кілометрів.
Ліза, прокидаючись, солодко потяглася у кріслі. Розплющила очі. І посміхнулась до чоловіка.
- Це було чудово... Як добре, що ти поїхав зі мною. Дякую тобі, коханий. - тихо промовила вона.
І задоволений Микита трішки збавивши швидкість, зосереджено дивлячись на стрічку дороги, яку почали вкривати сутінки, посміхнувся. Тієї миті люблячий чоловік більше нічого і не бажав почути.
* * * 
Прорізаючи темряву світлом фар, по центральній вулиці сплячого селища повільно їхала автівка. Микита і Ліза, нарешті, дісталися до Старих Мухоморів, які тонули в нічній чорноті. Єдиний старий ліхтар, закріплений на дерев'яному стовпі, вимальовував світло-жовте коло на вищербленій заасфальтованій доріжці, біля зачиненого місцевого магазину.
Глуху тишу тривожило лише шурхотіння коліс по розбитій дорозі.
— Треба десь зупинитися на ніч. А вранці знайдемо Євдокію Іванівну... — Микита не встиг закінчити складання плану дій, як світло фар вихопило з густого присмерку чоловічу фігуру. Микита пригальмував і в прочинене вікно звернувся до перехожого:
— Вітаю, шановний. А підкажіть, будь ласка, де б ми могли переночувати? Чи є тут готель або кемпінг?
— Та який кемпінг? Нема тут такого. А переночувати зможете у мене вдома, якщо підвезете. — відповів немолодий чоловік, опираючись на саморобний ціпок.
— От і добре. Дякуємо. — промовив Микита, зрадівши такій слушній нагоді. І не виходячи з автівки, повернувся, щоб відчинити задні двері чуйному місцевому мешканцю.
— Ой ні, з собакою до салону не треба, будь ласка. У нас тут кіт. — Схвильовано вигукнула Ліза.
І Микита, тільки зараз, помітив позаду привітного незнайомця великого чорного пса. Місцевий здивовано озирнувся і, як здалося Микиті, з острахом, поквапився сісти у машину і зачинивши двері, полегшено видохнув.
— Навіть не знаю, звідкіля й взялася... Наче, не бігла за мною... — уривчасто бурмотів чоловік, вмощуючись на сидінні.
Микита потихеньку натиснув педаль газу, і автівка знову зашелестіла колесами по напівґрунтовій дорозі. Місцевий завзято почав пояснювати Микиті, куди їхати та де треба буде повернути.
Ліза ж не відриваючись дивилася у бокове дзеркало на чорну собаку, яка віддалялася, залишившись сидіти в жовтому колі старого ліхтаря.
Чоловіки встигли познайомитися. Розговорилися. І Ліза, почувши, що їхнього попутника звуть Василем, звернулася до нього з питаннями:
— А ви ж — з цього села, пане Василю? І всіх тут знаєте? Ми шукаємо Євдокію Іванівну. Чи Ви нам підкажете, де вона живе?
— То он до кого ви приїхали... До баби Явдохи. Ну так вона не в селі живе, а в лісі. От відпочинете з дороги, а ранком я вас до неї проведу. — відповів їй дядько Василь.
— У лісі... А чому — у лісі? — здивувалася Ліза, оглядаючи через вікно чорні обриси високих дерев, які скупчилися темною стіною навколо села.
— Та була на то причина... Явдоха здавна там оселилася. Ще мій дід розповідав, як його дід казав, що прийшло вона була. Звідкіля з'явилася в їхньому селі, ніхто не знав. Тоді вона ще молодою була, нестримною, гнівливою. Сусідів не поважала. Та ще й з нечистою зналася. Як щось не по її бажанню відбувалося, то карала кожного без жалю. А могла і без причини, заради розваги, накапостити комусь. Багато людей покинули то село через злидні та хвороби. Здогадувалися селяни, звідкіля ті всі напасті й побоювалися жити поруч Явдохою. Тож, якось, зібралися односельці та вирішили, що відьмі нема чого в селі робити. Відрядили її до лісу. Збудували там хатку, щоб було де жити. Бо, хоч і пам'ятали селяни про її лихі витівки, та поставилися до неї по-людськи. І вона стала іноді людям допомагати: у когось тілесну хворь подолає, а кому й душевну рану загоїть. Так досі й живе в лісі баба Явдоха. Босорка, по-нашому. — пояснив балакучий дядько Василь. — Тож, баба та — не проста. А навіщо ж ви до неї приїхали? Чи хтось направив? — поцікавився він у Лізи. 
— Ні, ніхто не направляв нас. Мені, наче наснилося, що вона кличе мене та допомогу обіцяє. І як звати її, вона мені у тому сні сказала. І що в Старі Мухомори їхати до неї треба... — Ліза почала відверто відповідати, та розгублено замовкла, засумнівавшись, чи їй повірять.
Микита бачив у дзеркало дядько Василя, який сидів, не зводячи очей з Лізи.
— Так то ви на відьмин поклик приїхали... — тихо мовив чоловік, — ...... то — справа серйозна. Мабуть, мені й не треба буде вас до неї вести... Вона сама за вами прийде.
Хотів Микита уточнити, скільки ж років тій бабі Явдосі, та дядько Василь, схаменувшись, що за розмовами може проїхати повз свій будинок, зачастив поспіхом:
— Он, біля синьої хвіртки гальмуй, Микито. Все приїхали.
Дядько Василь кваплячись, наскільки міг, пошкутильгав до кособоких воріт. З зусиллям відкрив їх. І було зрозуміло, що до цього вечора ті ворота стояли зачиненими дуже давно.
— Щось мені зовсім не хочеться до цього Василя в хату заходити — з побоюванням у голосі мовила Ліза.
— Заспокойся, люба. Все буде добре. Ти — просто втомилася. От відпочинемо і все здаватиметься милим і приємним. — підморгнув дружині Микита.
Ліза вийшла з машини, відкрила задні двері та обережно витягала переноску з заспаним Мишком.
Микита діставав дорожню сумку з багажника, аж раптом почув переляканий зойк дружини. Визирнув з-за машини та побачив, що біля Лізи, яка злякано притискала до себе переноску з котом, стояла та сама чорна собака, яку вони бачили біля магазину.
Ліза не зводила очей з тварини. Собака ж дивився просто в очі жінці. І було в тому погляді щось дуже дивне. Чорна глибина очей затягувала і не відпускала. Заспокоювала. Присипала. А десь на самому дні темної безодні  заманливо мерехтіли зелені вогники... Собака повільно повернулася, не зводячи очей з жінки, наче кликала її іти за нею. Та заворожена Ліза стояла  не в змозі ворухнутися. Крізь заціпеніння жінка відчула, як легка вібрація м'яко торкнулася її рук. Ліза зрозуміла, що то замуркотів у переносці Мишко, якого вона, все ще притискала до себе. А наступної миті жінка дійсно почула голосне котяче муркотіння. Запаморочення розвіялося і Ліза побачила, як з-за машини вистрибнув Микита. Він чимось розмахував. І гучно вигукуючи погрози, намагався відігнати дивну собаку від дружини. Але та спроба виглядала кумедно і безглуздо, бо собака не ворухнулася. Вона стояла у напівобдерту і дивився на Лізу.
— От баба Явдоха і прийшла по тебе. — почула збентежена жінка співчутливий голос дядька Василя. — Нічого не поробиш, тобі треба йти за нею.
* * * 
Микита з Лізою зробили декілька кроків у темний ліс, і увімкнули ліхтарики своїх телефонів. Так вони мали, хоч якусь, змогу роздивитися стежку, яка ховалася у високій траві. Та зовсім скоро заряд батареї у Лізиному телефоні скінчився. І вони обережно просувалися непривітним лісом за собакою, яку освітлював єдиний промінець з ліхтарика Микитиного телефону.
Раз по разу перечіпаючись через сухі гілки, які стирчали з трави, Микита, втрачаючи рівновагу, змахував рукою, і холодне світло різало мовчазну темряву. Одразу, між високих дерев, чулося сполохане лопотіння крил стривожених пташок і глухе гарчання чорної собаки.
— Їй не подобається, що ми заважаємо спати лісовим мешканцям. — Ліза пошепки оголосила свою здогадку.
— Ну, вибачте, — невдоволено буркотнув Микита, — ми не наполягали на нічній екскурсії. Могла б і вранці за нами прибігти.
— Значить, не могла. — Ліза, чомусь була впевнена, що все відбувається саме так, як і має бути.
Жінка хотіла ще щось додати у виправдання цієї нічної прогулянки. Повернулася до Микити. Оступилася і впала. Микита допоміг дружині підвестися. І далі вони прямували мовчки, слідом за собакою, думаючи кожен про своє.
Ані Микита, ані Ліза і гадки не мали, що поряд з ними йшла уважна слухачка. Поводячи гострими чорними вухами, собака не пропустила жодного їхнього слова. І жодної їхньої думки.
Микиту не полишало неприємне нав'язливе відчуття того, що тут і зараз відбувається щось незбагненне. Вони з Лізою йдуть нічним карпатським лісом. І це не якась там романтична прогулянка з коханою, а справжній візит до відьми (абсурд). А до тієї відьми, крізь темний ліс, їх веде дивна чорна собака, яка начебто, сама і є тією відьмою (абсурд у кубі).
Невдоволений Микита, захоплений своїми думками, не помітив, як та дивна чорна собака, впевнено крокуючи, хмикнула і куражно закрутила у півкільце свій пухнастий хвіст.
«До того ж ще незрозуміло чим закінчиться все це безглуздя». — Микиту накривало глухе роздратування, бо його знову, охоплювало дошкульне відчуття залежності від стороннього впливу. Якщо ж він не здатен щось вирішувати та щось контролювати, то навіщо він, взагалі, має тут бути. Ця думка сердила Микиту. І він обурено мовчав, але вперто йшов стежкою вперед. А може і не було ніякої стежки в тій клятій суцільній темряві, яку слабенько освітлював ліхтарик Микитиного телефону.
Зовсім скоро, Лізі набридло йти мовчки. Вона почала щось розповідати, але напруженого Микиту все допікало. Навіть безтурботний голос Лізи. Через марні спроби мислити логічно, він її чув, та не слухав. Бо то, на його невдоволений погляд, було звичайне жіноче "ні про що".
Чоловік починав злитися на, майже, дитячу Лізину безтурботність. Здавалося, що її в цій ситуації нічого не дивувало, і все влаштовувало.
«Невже її не бентежить те, що сьогодні вранці ми були вдома, у своїй квартирі та гадки не мали, що цей день закінчиться так... неочікувано.» — подумки обурено дивувався чоловік. Принаймні він, Микита, точно не уявляв собі такого. А саме, що вони слухняно прямуватимуть серед нічного лісу, за цією дивною собакою, яка неквапливо і впевнено їх кудись веде.
«Наче сталкер», — подумалося похмурому Микиті, і він криво посміхнувся цьому визначенню.
«До речі, розумна собака. І дуже гарно тренована», — у втомленого Микити, нарешті з'явилася, хоч якась рятівна резонна думка.
«А пуста балаканина дядька Василя про всілякі перевертання, звісно ж — маячня.» — Так Микита подумки поставив жирну крапку на всій можливій і неможливій містиці.
А собака знову хмикнула і прислухалися до Лізи.
Жінка, тим часом захоплено розповідала Микиті про свій сон. Вона не помічала неуваги чоловіка, бо з задоволенням переживала спогад про чудові емоції, які подарувало їй сновидіння. Ліза зі здивуванням пригадала, що бачила уві сні саме цю собаку, ще в дорозі до Старих Мухоморів. І що вона, Ліза, гуляла саме в цьому лісі. І була не сама. Ще в тому сні були діти. Двойко. Милі та веселі пустуни. І Ліза знала, що то — їхні діти. Її та Микити. І ця собака була поруч і наглядали за ними. І в впродовж того дивного сновидіння, було приємне відчуття захищеності та безтурботності. І то було вперше, за багато років, щоб у новолуння їй наснився теплий і світлий сон.
Наостанок, вловивши думку Лізи, що той щасливий сон триває і досі, собака прискорилася і, зашарудівши сухим листям, зникла у густому чагарнику.
Микита присвітив ліхтариком телефона у ймовірному напрямку їхнього руху, і з досадою зрозумів, що і їм доведеться лізти через той цупкий чагарник.
Чіпляючись за гілля одягом і волоссям, Микита і Ліза продиралися крізь шпички та темряву. І через кілька кроків боротьби з колючими кущами, опинились на великій галявині. Собаки не було. Натомість, посеред галявини чорною тінню крізь нічний присмерк виднілася якась споруда. І тремтяча блискітка малесенького вогника мерехтіла у пітьмі.