Добрі наміри

На ґанку старої скособоченої хатки сиділа така ж стара і потворна бабця. Вона перебирала кістлявими пальцями жмутки сухих трав, готуючи збір. З гущавини лісу крикнув пугач, і бабця позирнула на зарослу чагарями стежку.  

По ній до хатки незграбно пробирався юнак в світлому спортивному костюмі.

- От же ж, і тут знайдуть! Щоб тебе дідьки взяли, - пробурмотіла бабця.

Це була її потайна місцинка. Тут стара босорка, загублена в лісових хащах, спочивала від людей та їх одвічних прохань.

В Старих Мухоморах її звали Євдокія, інколи Євдошка. Це ті кому вона допомагала, або світле майбутнє врочила. Але були й такі, що звали відьмою, чи навіть упирицею.

Бабця захихотіла, згадуючи каверзи, які насилала на деяких своїх прохачів.

Мала вона почуття гумору гаразд, з цим не посперечаєшся.

З задоволенням потішалась, коли мала на те нагоду.

Ось був один хлопчина, до прикладу. Попросив він, аби іспити допомогла йому скласти. Наука йому, бачите, в голову не лізе. Спати він, бачите, охочий.  То й що ж. Відповідь Євдокії була коротка: “Як не хочеш вчитися, то будемо женитися”. І відтоді приходила до нього в нічних кошмарах в білій весільній сукні, аж поки не склав усі іспити на відмінно. Відразу йому спати перелюбилося. З раннього раночку, ще затемно прокидався (в холодному поту) та до навчання брався. Все зробив, аби з нею під вінець не стати. А дарма. Не знає він ще що втрачає. Бабця знов хихикнула.  

А потім, примруживши підсліпуваті очі, ще раз поглянула на стежку.

Юнак був уже зовсім близько, і Євдокія змогла добре його розгледіти. Гарний! Русявий, синьоокий, стрункий. Дівчата за таким в чергу мають шикуватись. То ж, вочевидь, не через нерозділене кохання він пробирався до неї через дрімучі чагарі.

Хлопчина увесь змок і засапався. Розчервоніле обличчя його було попечене борщівником, а дорогий костюмчик начіпляв павутиння та реп’яхів. Мабуть, треба йому дуже, що крізь такі хащі продирається. Хлопець засукав рукав і подивився на дорогого годинника на зап’ясті.

- Не поспішай так, любчику, дай діло доробити, - пробурмотіла босорка й клацнула покрученими пальцями. За тим поклала в ступку висушену болотну жабу та взялася перетирати її товкачиком.

Юнак же спинився, здивовано роззираючись. Щойно був біля халупи босорки, а тепер в самій гущавині лісу опинився. І не видно тому лісу ні кінця ні краю. Втомився і змерз мов цуцик, поки хащами блукав.

Лиш коли зовсім споночіло знов добрів до похилої дерев’яної хатки.

Піднявшись по скособочених дерев’яних сходинках, хлопець постукав у двері. Вони заскрипіли й прочинились самі собою. Юнак зайшов.  Його стріла пітьма. Лиш дві лампадки, що стояли на столі трохи розганяли темряву.

- Агов! Є хто вдома?

Слова, зронені в пустку, вдарилися об стіни й розійшлися луною. Зі стелі зірвалась чи то птаха, чи то кажан і залопотіло крилами об шибку. Хлопець здригнувся.

Потому, зібравшись з духом, все ж ступив всередину. Підійшов до столу. Сторожко присів на ослінчик. Його рум’янець зів’яв, а очі розширились від ляку. Роззирнувся. Скрізь висіли в’язки сухих трав, на дерев’яних полицях стояли каламарчики з мутними зіллями. Самої ж Євдокії, бабці-босорки, ніде не було видно.

Однак він знав - вона десь тут. Йому казали - бабуся інколи любить пожартувати зі своїми гостями. Особливо непроханими, заздалегідь не домовленими.

Аж раптом свічки в лампадках затремтіли, і на стіні з’явилася тінь... людини? Упиря? У тіні не було голови, зате була довга коса в руці. Юнак закляк. Смерть?

Кімната задвигтіла, і на стінах почали з’являтися інші видива. Вони стрибали, розмахували кігтистими лапами та сунули прямо на хлопця. З їх вишкірених ротів та очей палало полум’я. Вони хотіли роздерти на шмаття непроханого гостя.

Хлопець затрусився мов у пропасниці. Затулив рота руками, аби не закричати.

А знадвору за ним з вікна спостерігала босорка.

- От же ж! Вже он посинів від страху. А все не йде. Дуже йому треба, мабуть! Доведеться прийняти.

Євдокія широко махнула драними рукавами, і світло в лампадках згасло.

А коли запалилось знов, бабця вже сиділа за столом навпроти хлопця. Страшна вона була така, що всі її видива разом узяті ні в що не ставали. Гачкуватий ніс, розсип бридких бородавок на поритому зморшками обличчі, великі жовті зуби.

- По що прийшов, любчику? -  спитала Євдокія в нажаханого юнака.

Хлопець не відразу зміг відповісти. Опустив очі, і тінь довгих вій упала на бліді щоки.

- По допомогу прийшов, - промовив він.

Бабця-босорка пильно придивилась до вродливого обличчя.

- То кажи.

- Є дівчина одна... - мовив хлопець, боязко глянувши на босорку.

- Еге. Дівчина таки. То що ж? Бачу я біля тебе дівчину. Висока, струнка, вродлива. І батьки багаті. І любить тебе аж труситься. А от ти її...

- Ні, я не про ту дівчину.