Дитя темряви

За зеленистим хребтом Карпат вже підіймалося сонце. Євдокія встала раніше, бо вирішила зробити собі вихідний після важких робочіх днів. Та на душі було неспокійно. Ще з вчорашнього вечора, коли до її ґанку прийшов молодик, серце якого боліло за дівчиною з сусіднього села, і попросив зробити на нього відворот, босорка зрозуміла, що щось гряде.

          Вийшовши до хлопця на ґанок, вона звернула увагу на дивні рухи зі сторони лісу, здавалося хтось петляв від дерева до дерева. Так швидко, що звичайній людині здалося б, ніби то вітерець гуляв із тінями розлогих гілок. Але чіпкий погляд босорки встиг побачити обриси чиєїсь постаті. Вона була темніша за пітьму, і вища за сільську домівку. Євдокія насупилася, але більшої уваги не приділила — розуміла, що час для їхньої зустрічі ще не прийшов.

          І тепер, коли настав ранок, коли сонячні промені почали освітлювати темні куточки лісу, тільки тоді запанував спокій. Євдокія замішувала нове зілля, кидаючи в киплячу воду засушені трави, що були розвішані по всій хатинці. Пелюстки ехінацеї крутилися навколо ісландського моху, який ще декілька днів тому спокійно розростався по лісу. Наступним Євдокія кинула сушене листя малини, повільно розмішуючи всю трав’яну суміш.

          Лісову тишу розвіяв звук трембіт. Прийшла п’ята година ранку, час був готуватися до ранкового збирання трав, та босорка раптом зупинилась. У лісі почулися гнітючі каркання стурбованих воронів. Постать наближається. Біжить до хати, зовсім як чорний шуліка гониться за своєю здобиччю.

          Секунда, й ліс знову охопила тиша. Оманлива тиша. Та вона поряд. Стала ще ближче ніж була. У двері постукали. Стукали так тихесенько, хоча руки ті були в стані завдати сильнішого удару. За дверима було чутно голосне дихання. Наступний стук пролунав гучніше.

          Відьма спокійно підійшла до дверей, бо вже знала, кого може там побачити. Відчинивши двері, вона ледве встигла зробити крок вбік, щоб ухилитися від наляканої жінки. Кучеряве волосся, кольору лісового горіху було усипане листям з гілками. Очі жінки ледь розплющувалися, здавалося, що вона от-от впаде посеред хати в довготривалий сон. Хоча можливо це сталося ще дорогою сюди, враховуючи вигляд її волосся.

          — Бабуню, допоможіть, благаю! — промовила жінка, намагаючись втриматися на втомлених ногах, вона схопилася за зморщені руки Євдокії. — Допоможіть! Ось, — дівчина занурила руку в кишеню, дістаючи жменю грошей, — тримайте, все, що в мене є, тільки допоможіть, будь ласка!

          — Прибери гроші, дитя, — промовила стара, ведучи за собою жінку. — Знала, що ти прийдеш, ще від учора знала. Сідай-но на те крісло, поки темрява не явилася на порозі.

          Євдокія повела знесилену жінку до крісла в кутку кімнати, навколо якого звисало зело, створюючи завісу. В хатинці так віяло зеленню, що спокій приходив сам по собі, прибираючи всі тривоги і переживання.

          — Дитя темряви, — промовила босорка, — так тебе звуть істоти лісові. Народжена ти була з душею проклятою, та гріх родичів своїх носиш.

          Жінка не слухала стару, очі її потроху заплющувалися, а крісло повільно гойдалося зі сторони в сторону. «Виходь», — подумала стара, обернувшись до решти кімнати. Щось там ховалося, зайшло разом із жінкою, та миттю пірнуло в темний куток, спостерігаючи за всіма подіями.

          Свічки, які до того горіли спокійно, раптом яскраво замерехтіли, температура в кімнаті помітно опустилася. І щойно Євдокія протягнула руку до темного кутка, звідти вилетів лісовий дух. Ганяючи по хаті, він створював хаос. Трави ледве трималися на мотузках, гойдаючись при кожному пориві вітру. Свічки вже не створювали затишну і спокійну атмосферу, а духмяні запахи зела вчепилися за духа, не даючи йому сховатися.

          Жінка, здається, не відчуває того, що коїться поряд. Очі були міцно заплющені, бо нарешті вона здобула бажаний спокій. Вогнище під котлом згасло, і вода перестала кипіти. Трави сповільнилися, і більше не витанцьовували по колу натомість, повільно плавали на воді.

          І поки дух продовжував влаштовувати безлад, намагаючись залякати стару, то вона вже почала читати закляття. Євдокія побачила за своє довжелезне життя не одну істоту, що всіма силами намагалася їй нашкодити, та от тільки вони ніколи належно не оцінювали її здібностей.

          Руки старої почали трястися, а в долонях з’являлося ледь помітне світіння. Вітерець ставав сильнішим, обдуваючи босорку з ніг до голови. Її перлинне волосся роздувалося на всі сторони, а чорна мантія міцно облягала худеньке тільце. Дійшовши до останнього слова в заклятті, стара викрикнула на весь будинок: «ЗГИНЬ!», від чого попелястий силует швидко вилетів у вікно, намагаючись втекти якнайдалі.

          Від крику босорки прокинулась і дивна гостя. Вона зиркнула на стару: її волосся нагадувало пташине гніздо. Далі погляд жінки пройшовся по всім розкиданим рослинам, що так і не втрималися на мотузках і попадали на підлогу.

          — Родославою звати тебе, чи не так? — мовила стара, не звертаючи увагу на здивований погляд жінки. — Прокляття на роді твому, старе старезне. І що ж то за прокляття, дитя темряви?

          Відьма наблизилася до жінки, роздивляючись карі очі. Сидів у них наче біс, такий весь чорний і пихатий. Насміхався він зі старань босорки, та тільки сьогоднішній його сміх буде останнім.

          — Мати розповідала мені, що родичі навіть до п’ятдесяти не доживають, гинуть немов старі дуби, повалені бурею. Сама не дожила до сорока, — на очах жінки з’явилися сльози. — Євдокіє Іванівно, благаю, допоможіть. Декілька тижнів тому разом зі своєю родиною тільки-но святкували моє сорокаліття. Не хочу я дітей своїх залишати.

          Стара глянула на ті сльози та важко зітхнула. Нема куди дітися, треба допомогти, та от тільки стоїть за цим дійством не якийсь там лісовий дух, а дещо більше. Те, що змогло отримати над ним контроль. Саме воно посилає своїх пішаків нищити цю родину.