Дар життя.

Виснажена молода жінка сиділа в кабінеті спеціалізованої клініки та, боячись навіть моргнути, слухала вирок лікарів своєму семирічному синові.

– Шкода, але медицина у вашому випадку безсила. Ми випробували всі відомі науці методи, але організм не реагує на терапію, – виголосив лікар.

– Можливо, операція за кордоном допоможе? А гроші я знайду, якщо потрібно. Кістьми ляжу, а знайду... – хрипло промовила мати.

– Шановна, на превеликий жаль, не існує такої операції, яка могла б урятувати життя вашій дитині, – зі співчуттям відповів хірург. – Ми вже пересадили частину вашої печінки хлопчикові, але його організм відторгає чужорідне тіло, навіть материнське.

– Можливо, інший донор підійде краще? – зі слабкою надією в голосі запитала вона, передбачаючи сумну відповідь.

Хірург, чоловік середнього віку з розумними очима, заперечно похитав головою:

– Дуже важко знайти донора, кращого за матір. Мені шкода...

Жінка обвела поглядом присутніх медичних світил:

– Може, залишилися якісь методи неофіційної медицини? Я згодна на будь-який ризик!

У відповідь не прозвучало жодного слова. Лікарі мовчали й відводили очі, щоб не зустрітися поглядом зі зневіреною матір'ю.

Клубок підкотився до горла. Але сльози... вона давно вже виплакала їх усі. Боляче стиснулося серце. Жінка підвелася зі стільця й у розпачі простягнула руки:

– Невже в усьому світі не існує ліків, які поки що не пройшли випробувань? Я готова дати згоду на експеримент, тільки врятуйте мого сина!

Головлікар важко зітхнув. За довгі роки роботи в медичному закладі йому неодноразово доводилося повідомляти фатальний діагноз батькам, і щоразу це було неймовірно важко, він так і не звик ставитися до чужого горя лише як до частини своєї роботи. А коли пацієнтами виявлялися діти... такі випадки надовго залишалися в пам'яті й карбували глибокі шрами в душі. Біль співчуття батькам... біль за передчасно перерване життя... біль власного безсилля...

– Шкодую. Про таке нам невідомо.

Мати опустила руки:

– Що ж мені робити тепер?

– Бігти до дитини, молитися й цінувати кожну мить її життя, до останнього моменту, – порадив головний лікар.

– Ви хочете сказати... що це... кінець? – тремтливими губами ледве чутно вимовила вона.

У відповідь він вiдвiв погляд.

Жах застиг в очах матері. Вона все ще не могла повірити в почуте. У розпачі жінка з благанням подивилася на лікаря-куратора, який тривалий час був їй підтримкою та опорою в боротьбі за життя дитини.

Той лише знизав плечима:

– Спробуйте знайти хорошу бабку й звернутися до неї.

– Що? Бабку?! І це говорите мені ви? – перепитала матір, і голос її увірвався.

– Так. Мені самому не віриться, що я це раджу, але у вашому випадку потрібно хапатися навіть за соломинку.

Жінка розчаровано похитала головою, з презирством глянула на безпорадних лікарів та вийшла з кабінету. Вона притулилася спиною до зачинених дверей, не в змозі зрушити з місця. Гострий душевний біль накрив її новою хвилею, стискаючи серце. «Що ж мені робити далі?» – думала вона, не наважуючись іти до сина; вона боялася, що не зуміє приховати свій розпач і він прочитає страшну правду в її очах.

Мати згадала, що лікар запропонував молитися, чекаючи кінця, та гірко посміхнулася. Звідки йому було знати, що за останній рік вона об'їздила всі монастирі в окрузі, дотримувалася постів, робила пожертви в церкві, вистоювала всенічні бдіння, молячи Всевишнього дарувати її синові зцілення. Але Бог залишався глухим до її благань. Стан дитини ставав дедалі гіршим, а тепер надії на порятунок не було зовсім. Нещасна мати зневірилася в Божій могутності. Її спіткало повне розчарування. «Де ж він, той Бог, який допомагає зневіреним та дарує зцілення стражденним?!» Мабуть, у нього були свої плани щодо її хлопчика.

Лікарі фактично запропонували їй здатися й очікувати смерті єдиної дитини... Та цього не буде! Вона ніколи не змириться з таким страшним вироком та не опустить руки, а боротиметься до кінця за будь-яку ціну, навіть ціну самого життя! Якщо немає порятунку в Бога, вона піде хоч до самого диявола й викупить у нього життя свого сина ціною власної душі.

Налаштувавшись рішуче, мати повернулася в лікарняну палату та сіла біля ліжка дитини. Хлопчик мирно спав під крапельницями, не відаючи про страшний прогноз. Вона обережно погладила його волосся й тихо поцілувала, милуючись єдиним сенсом свого життя.

– Микитко, рідний мій, я присягаюся тобі, що переверну землю й небо, але знайду вихід і ти не помреш! – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

У палату зайшла прибиральниця.

– Доброго дня, Оленочко! Ну що там сказали лікарі? – поцікавилася літня жінка.

– Ой, Варваро Степанівно, я таке навіть повторити не зможу, – кинулася до неї молода мати.

Прибиральниця обійняла її за плечі й притиснула до грудей:

– Заспокойся, дитино. Не все ще втрачено.

- Вони… вони сказали, що це кінець… - схлипувала та, - запропонували піти до бабки, уявляєте…

Варвара Степанівна погладила жінку, що вже ридала, по спині, примовляючи:

– Виплачся, голубонько, поки син не бачить, тобі стане легше.

Добра жінка дуже співчувала самотній матері, яка вибивалася із сил, намагаючись урятувати дитину, та завжди намагалася допомогти їй.

– Ну що ж, бабка так бабка, – розсудила Варвара Степанівна.

– Та де ж мені її шукати?! – схлипувала молода жінка. – Навколо самі шахраї, нікому вірити не можна!

– Ну не скажи, дитино. Бувають такі, що й мертвого здатні на ноги підняти.

Олена відсторонилася від літньої жінки й витерла очі:

– Та де ж вони такі бувають? Справжніх сьогодні вдень зі свічкою не знайдеш!

– А я ось чула про таку, – задумливо промовила Варвара Степанівна. – Щоправда, далеко це, та й не знаю, чи жива ще. Пам'ятаю, про неї ходили різні чутки... Люди її боялися. Але ті, хто наважився звернутися по допомогу, ніколи не поверталися ні з чим.