5

Максим це колишній хлопець Мирослави, вони сім років тому розсталися, ще до того, як вона вийшла заміж. З тих пір він не може зустріти ту одну єдину. До босорки він прийшов по допомогу, бо хоче зустріти жінку, з якою створить сім'ю.  Коли він побачив Мирославу, то подумав, що це знак долі.

Тепер він думає про те, як би відгадати загадки, з нетерпінням чекає, коли босорка їх загадає.

- Перша загадка про Мирославу: скільки років вона прожила у шлюбі? Добре подумай, у тебе на кожну загадку одна спроба, їх буде п'ять.

Максим не розуміє звідки лунає голос.

Чоловік думає, але не знає, коли саме вона вийшла заміж і коли розлучилася з чоловіком, судячи з того, як босорка сформулювала загадку, то він зробив висновок, що вона саме розлучилася.

- Три роки, - невпевнено відповів Максим. 

- Неправильно, п'ять років, - відповіла босорка. 

- Друга загадка знову про Мирославу: який її улюблений колір?

Максим подумав і відповів: синій.

- Знову неправильна відповідь, її улюблений колір бузковий.

- Точно, як я міг це забути?

- Ти хочеш продовжувати відгадувати загадки?

- Ні, я поїду в місто.

Максим вибіг з будинку, як ошпарений. 

Босорка і Мирослава з'явилися у кімнаті.

- Він до кінця життя буде без пари, не судилося йому одружитися та мати дітей, це я знаю точно, - сказала Євдокія Іванівна. 

Мирославі навіть стало шкода Максима.

- Він багатьох жінок образив, це його покарання за це.

Після цього босорка пішла відпочивати, а Мирослава вирішила прогулятися лісом. Раптом дівчина зустріла старого дідуся.

- Дівчино, а чому це ти гуляєш у лісі сама в такий пізній час?

- Я вирішила оглянути ліс.

- А лісовика зустріти не боїшся? - дідусь примружився. 

- Не боюся, я ж нічого поганого тут не роблю, тому не розгніваю його, та і у мене є для нього гостинці.

Після цих слів Мирослава витягла з кишені кофти пакетик з цукерками.

- Ти схожа на одну дівчину, яку я знав багато років тому, її звуть Ганна, зараз їй має бути років вісімдесят п'ять. 

-Мою бабусю звали Ганна й вона була ворожкою, але, на жаль, померла рік тому.

- Який короткий людський вік, - сумно сказав дідусь.

- А тебе як звуть?

- Мирослава, я тимчасова учениця Євдокії Іванівни.

- Передай, що я на днях зайду до неї в гості. Ти, дитино, можеш приходити у ліс коли захочеш.

Дідусь узяв цукерки і зник.